Коли корабель увійшов у гавань, йому довелося мало не пропихатися крізь суцільне покривало утоплених тварин, і більшість пасажирів позачинялися у каютах, ховаючись там від смороду. Молодий лікар спустився по трапу, вдягнений у бездоганний костюм з шерсті кози альпака, в жилеті й пильовику, з бородою в стилі молодого Пастера, з акуратним білим проділом у волоссі. Він достатньо панував над собою, щоб приховати клубок у горлі, який утворився не так від смутку, як від жаху. На майже безлюдному молі, де вартували солдати, босі й без уніформи, його чекали сестра та мати з найближчими друзями родини. Вони здалися йому бляклими, позбавленими майбутнього, попри свої світські манери, і хоча про кризу та громадянську війну вони говорили як про щось далеке й чуже, проте їхні тремтячі голоси та розгублені погляди вочевидь суперечили змісту та інтонації їхніх фраз. Але найдужче зворушила його мати, жінка ще молода, яка починала життя елегантною і безтурботною світською дамою, а тепер усихала на повільному вогні в камфорному ореолі свого вдовиного крепу. Вона, либонь, відчула стурбованість сина і з метою самооборони випередила його розпитування, перша поцікавившись, чому це він приїхав із такою прозорою, мов парафін, шкірою.
— Життя є життя, — відповів він. — У Парижі можна й позеленіти.
Трохи згодом, сидячи поруч із нею у закритому екіпажі й задихаючись від спеки, він уже не міг чинити опір прикрій дійсності, яка невблаганно проникала у віконце карети. Море було наче притрушене попелом, старовинні палаци маркізів, здавалось, от-от обваляться під натиском плодючого племені жебраків, і згубний сморід, який поширювали відкриті стічні канави, забивав гарячі пахощі жасмину. Усе видалося йому дрібнішим, аніж було тоді, коли він звідси поїхав, убогішим і зловіснішим; побіля куп сміття та покидьків, навалених просто на вулицях, шастало стільки пацюків, що коні раз у раз спотикались від переляку. На довгій дорозі від гавані до свого дому, що стояв у самому центрі кварталу Віце-Королів, Хувенал Урбіно не побачив нічого, гідного його ностальгічних спогадів. Глибоко розчарований, він одвернув голову, щоб сховати обличчя від матері, й мовчки заплакав.
Старовинний палац маркіза Касальдуеро, історична резиденція роду Урбіно де ла Кальє, не належав до тих, які зберегли гордість посеред катастрофи. Доктор Хувенал Урбіно зробив це відкриття з тяжким серцем, тільки-но увійшов у темні сіни і побачив запилюжений фонтан у внутрішньому садочку, й дикі зарості без квітів, де шастали ящірки, і роздивився, що в широких сходах з мідними поручнями, які вели до головних покоїв, бракує багатьох мармурових плит, а інші потріскались. Його батько, лікар радше самовідданий, аніж знаменитий, помер під час пошесті азіатської холери, яка спустошила країну шість років тому, а з ним помер і дух цієї оселі. Донья Бланка, мати, пригнічена жалобою, що обіцяла розтягтися навічно, замінила молитовними зібраннями уславлені ліричні вечірки та домашні концерти, які так полюбляв влаштовувати її небіжчик чоловік. Дві сестри, попри свою природжену грацію та веселу вдачу, були приречені піти в монастир.
В першу свою ніч удома доктор Хувенал Урбіно не зміг заснути бодай на хвилину; нажаханий темрявою і тишею, він проказав три молитви Святому Духові, проказав усі закляття, що їх пам'ятав, проти нещасть, катастроф та всякого нічного лиха, а тим часом у спальні щогодини — точнісінько через годину — кричав болотяний бугай, який увійшов крізь прочинені двері. Лякали Хувенала Урбіно і моторошні зойки божевільних дівчат у розташованому неподалік дурдомі Святої Пастирки, і невблаганно розмірений плюскіт води, що капала з глека в таз, сповнюючи весь дім відлунням, і хода цибатого бугая, що блукав хтозна в яких закутнях спальні, лякав його і природжений страх перед темрявою, і невидима присутність покійного батька у величезному домі, де панував сон. Коли бугай, разом із сусідськими півнями, проспівав п'яту ранку, доктор Хувенал Урбіно доручив своє тіло й душу святому провидінню, бо не знаходив у собі мужності, щоб прожити бодай іще один день посеред руїн своєї батьківщини. Проте любов рідних, недільні прогулянки за місто, звабливі лестощі дівчат та вдовиць із його суспільного середовища кінець кінцем пом'якшили гіркоту першого враження. Потроху-помалу він почав звикати до жовтневої спеки, до занадто гострих запахів, до заспокійливих реплік, якими втішали його товариші, — ет, докторе, не переймайся, доживемо до завтра, а там побачимо, — аж поки зрештою цілком піддався чарам інерції. Не забарився він знайти очевидний мотив для свого збайдужіння. Це мій світ, сказав він собі, світ сумний і гнітючий, але сюди помістив мене Бог, і тут я повинен лишитися.
Найперше, що зробив Хувенал Урбіно, — це придбав у свою власність батьківську консультацію. Він залишив на своєму місці англійські меблі, важкі й суворі, дерево яких зітхало від світанкового холоду, але звелів перенести на горище трактати з віце-королівської науки та з романтичної медицини і поставив на засклені полиці книжки нової французької школи. Він познімав зі стін бляклі хромолітографії, крім тієї, де лікар воював зі смертю біля ліжка голої хворої жінки, зняв також клятву Гіппократа, надруковану готичними літерами, і натомість повісив на їхнє місце, поруч із дипломом свого батька, багато власних і дуже різних дипломів — усі з відзнакою, — якими його було нагороджено в кількох вищих школах Європи.
Він спробував застосувати у Шпиталі Милосердя новітні методи, але це виявилося не так просто, як спершу видалося докторові Урбіно в його юнацькому запалі, бо старовинний дім здоров'я вперто чіплявся за свої атавістичні забобони: наприклад, там завжди ставили ніжки ліжок у чавунці з водою, щоб хвороби не змогли піднятися по ніжках угору, а від хірургів вимагали, щоб вони з'являлися в операційну тільки в модному костюмі та в замшевих рукавичках, бо вважалося за очевидне, що елегантність одна з найнеобхідніших умов асептичності. Там не могли терпіти, що приїжджий молодик нюхає сечу хворого, аби з'ясувати, чи є в ній цукор, ще він часто посилається на Шарко й Труссо, немовби вони були його сусідами по кімнаті, що в своїх лекціях він знову й знову остерігав проти смертельної небезпеки щеплень і натомість із підозрілою непохитністю вірив у щойно винайдений метод лікування свічками. Він наштовхувався на безліч перешкод: його новаторські погляди, його маніакальний патріотизм, його почуття гумору, розвинуте в країні, знаменитій своїми безсмертними сміхунами, усе те, що насправді становило його найвищі чесноти, збуджувало острах у старших колег.