Отак текло його життя, і лишалося вже тільки чотири місяці до дати, призначеної для формального оголошення заручин, коли о сьомій ранку в телеграфній конторі з'явився Лоренсо Даса й запитав Флорентіно Арісу. А що той іще не прийшов, то він сів на лавку й чекав його до десятої хвилини на дев'яту, знімаючи з одного пальця й надіваючи на другий важкий золотий перстень із благородним опалом, а коли побачив того, кого чекав, то впізнав його відразу як службовця телеграфу й узяв під лікоть.
— Ходімо зі мною, хлопче, — сказав він. — Нам треба поговорити хвилин п'ять, як чоловік із чоловіком.
Зелений, як мрець, Флорентіно Аріса дозволив себе повести. Він був не готовий до цієї зустрічі, бо Ферміна Даса не мала нагоди і не знайшла способу його попередити. А сталося те, що минулої суботи сестра Франка де Люс, директриса колежу З'яви Богородиці, зайшла на урок вступу до космогонії, скрадаючись, мов змія, і, зазираючи через плечі учениць, виявила, що Ферміна Даса тільки вдавала, ніби занотовує у зошит слова вчителя, а насправді писала любовного листа. Згідно з правилами колежу, за таку провину карали виключенням. До шкільного начальства негайно викликали Лоренсо Дасу, і тут він відкрив, що його залізний режим дав широку тріщину. Ферміна Даса, з притаманною їй від народження твердістю духу, зізналася, що справді писала листа, але відмовилася назвати свого таємного нареченого і підтвердила свою відмову перед трибуналом ордену, який, з огляду на таке зухвальство негайно схвалив постанову про виключення. Проте батько влаштував трус у спальні, яка досі була недоторканним святилищем, і між подвійним дном скрині знайшов грубі паки листів, зібраних за три роки і захованих з не меншою любов'ю, ніж Флорентіно Аріса їх писав. Підпис був цілком розбірливий, проте Лоренсо Даса так і не зміг повірити, ні тоді, ні згодом, що дочка нічого не знала про свого таємного нареченого, крім того, що він працює на телеграфі й любить грати на скрипці.
Переконаний, що такі складні взаємини були б неможливі, якби не співучасть сестри, він не дав їй навіть нагоди попросити пробачення, а без зайвих розмов посадив її на шхуну рейсом до Сан-Хуан-де-ла-Сьєнаги. Ферміна Даса навіки зберегла тяжкий спогад про той вечір, коли попрощалася з тіткою біля воріт дому, — Есколастіка трусилась від лихоманки під своєю темною рясою, худа, з сірим обличчям, — і побачила, як та зникла під мрякою за деревами парку з єдиним, що в неї лишилося: клумаком із пожитками самітної жінки та зав'язаними в хустинку й затиснутими в кулаці грішми, яких їй мало вистачити на місяць життя. Як тільки Ферміна Даса визволилася з-під батькової влади, вона стала шукати тітку по всіх провінціях Карібського узбережжя, розпитувала про неї в кожного, хто міг її знати, та не знайшла жодного сліду, і тільки років через тридцять по тих пошуках отримала листа, який ішов до неї дуже довго й побував у багатьох руках, і в тому листі повідомлялося, що тітка померла, доживши мало не до ста років, у притулку для вбогих "Свята вода". Лоренсо Даса не сподівався, що дочка так гнівно осудить несправедливу кару, жертвою якої стала тітка Есколастіка, але Ферміна завжди ставилась до неї як до матері, майже не пам'ятаючи власної. Вона зачинилася на засув у спальні, відмовлялася від їжі й питва, а коли нарешті батько домігся, щоб дочка відчинила йому, — спершу погрозами, а потім удаваними благаннями, крізь які проривався погано притлумлений гнів, — то побачив перед собою не п'ятнадцятирічну дівчинку, а поранену пантеру.
Лоренсо Даса спробував звабити дочку всіма можливими улещеннями. Переконував її, що любов у такому віці — це хизування. Спробував умовити її по-доброму, щоб повернула листи тому, хто їх писав, і пішла до колежу благати прощення навколішках. Він дав слово честі, що перший допоможе їй знайти щастя з претендентом, гідним її руки. Але то було те саме, що розмовляти з мерцем. Зазнавши повної поразки, Лоренсо Даса утратив голову й у понеділок під час обіду зірвався, а тим часом як він давився лайкою та прокляттями, мало не луснувши з люті, вона приставила собі до горла лезо різницького ножа, без награного драматизму, але твердою рукою, і він не зміг витримати погляду її очей, в яких застиг журний подив. Саме тоді він вирішив ризикнути й протягом п'яти хвилин переговорити по-чоловічому з нікчемним нахабою, якого він, здається, ніколи й не зустрічав, але який так невчасно вдерся в його життя. Тільки за звичкою Лоренсо Даса прихопив револьвера, перше ніж вийти, але з обачності заховав його під сорочку.
Серце у Флорентіно Аріси нестямно калатало, поки Лоренсо Даса вів його за лікоть через Соборну площу та галереєю під арками до кафе "Парафіяльне" і там запросив його сісти на терасі. О цій годині інших відвідувачів у кафе не було, і чорна матрона мила плити величезної зали з потрощеними й запилюженими шибками вітражів, де стільці ще були покладені догори ніжками на мармурові столи. Флорентіно Аріса часто бачив, як Лоренсо Даса грав тут у карти і пив бочкове вино в товаристві астурійців з громадського ринку, що не раз влаштовували галасливі бійки з приводу інших війн, які теж потрапили до історії, але були не наші. Усвідомлюючи фаталізм кохання, Флорентіно Аріса не раз запитував себе, якою буде зустріч, що рано чи пізно повинна відбутися між ними, зустріч, якій жодна людська сила не могла перешкодити, бо вона споконвіку була записана на скрижалях долі. Флорентіно Аріса уявляв цю зустріч як нерівний поєдинок, і не тільки тому, що Ферміна Даса писала йому в листах про шалену вдачу батька. Бо він і сам помітив: вираз очей у Лоренсо Даси здавався лютим навіть тоді, коли він реготав, сидячи за картярським столом. Усім своїм виглядом він наче втілював первісну брутальність: непристойно велике черево, розв'язна мова, бакенбарди лукавого шахрая, грубі руки з опаловим перснем, що ніби розчавлював безіменний палець. Єдиною його привабливою рисою була пружна, як і в його дочки, оленяча хода — Флорентіно Аріса зауважив це з першого погляду. Втім, коли той показав йому на стілець і запросив сідати, він не здався Флорентіно Арісі аж надто розгніваним, а коли Лоренсо Даса запропонував йому чарку ганусівки, серце в нещасливого закоханого забилося спокійніше. Флорентіно Аріса ніколи не вживав таких міцних трунків о восьмій ранку, проте взяв чарку з вдячністю, бо таки потребував випити.