Він був перший чоловік, який мочився так близько від неї, що вона все чула. Сталося це увечері в каюті корабля, що плив до Франції під час їхньої весільної подорожі, коли вона лежала, геть змучена морською хворобою, і дзюркіт його потужного, як у коня, струменя, здався їй таким владним, що її опанував моторошний страх перед неминучими муками першої шлюбної ночі. Цей спогад часто оживав їй у пам'яті, в міру того як роки послаблювали струмінь, бо вона ніяк не могла змиритися, що після нього краї унітазу лишалися завжди мокрі. Доктор Урбіно намагався переконати дружину, вдаючись до аргументів, легко зрозумілих кожному, хто захотів би їх зрозуміти, що те лихо щодня траплялося не з його необачності, як вона вперто твердила, а з чисто фізіологічних причин: замолоду його струмінь був такий різкий і точний, що в колежі він не раз здобував перший приз у змаганнях на влучність при наповнюванні пляшок, але з віком струмінь не тільки ослаб, а й став косувати, розпадатись на окремі цівки і зрештою перетворився на химерний фонтан, яким стало неможливо управляти, хоч як силкувався він спрямовувати його в одну точку. "Унітаз, мабуть, винайшов той, хто не мав найменшого уявлення про чоловіків", — казав доктор Урбіно. Дбаючи про домашній мир, він робив те, що не так гнітило його, як принижувало: витирав туалетним папером краї унітаза щоразу після того, як користався ним. Вона знала про це, але ніколи не казала нічого, аж поки аміачні випари у ванній не ставали надто очевидні, й тоді вона дорікала йому таким тоном, мовби йшлося про страшний злочин: "Тут смердить, як у кролятнику". На порозі старості тілесні немощі самі підказали докторові Урбіно остаточний вихід: він став мочитися сидячи, як вона, що дозволяло зберегти краї унітазу чистими і, крім того, лишало приємність у всьому тілі.
На той час йому вже важко було подбати про себе самому, а страх послизнутись і впасти, що могло стати для нього фатальним, змусив його остерігатися душу. Оскільки їхній дім належав до найсучасніших, у ньому не було цинкованої ванни на лев'ячих лапах, неодмінної в особняках старого міста. Він відмовився її ставити, виходячи з міркувань гігієни: ванна, мовляв, це одна зі свинських вигадок європейців, які миються лише раз на місяць, у останню п'ятницю, та ще й у гарячій воді, забрудненій тим самим брудом, від якого вони нібито хочуть звільнитися. Отож замовили за міркою великі ночви, видовбані з колоди гваякового дерева, і в них Ферміна Даса купала чоловіка з тією самою ритуальною врочистістю, з якою купають щойно народжених немовлят. Процедура тривала понад годину, воду, в якій варили листя мальви та лушпайки апельсинів, тричі міняли, і вона діяла на доктора Урбіно так заспокійливо, що часом він засинав у цій пахучій настоянці. Викупавши чоловіка, Ферміна Даса допомагала йому вдягтися, посипала його в паху тальком, змазувала опіки олією какао, натягувала на нього кальсони з такою любов'ю, наче то були пелюшки й, одежина за одежиною, вдягала його з голови до ніг від панчіх до вузла краватки з топазовою шпилькою. Подружні ранки перестали її дратувати, бо чоловік перебрав на себе дитинство, яке забрали із собою з дому їхні діти. Помалу вона призвичаїлася до родинного розпорядку, бо й для неї минали роки — з кожним днем спала вона все менше і ще до того, як їй сповнилося сімдесят, стала прокидатись раніше, ніж чоловік.
В ту неділю на Тройцю, коли доктор Урбіно підняв ковдру й побачив труп Херемії де Сент-Амура, він спізнав одкровення істини, що її досі не усвідомлював навіть під час найглибших роздумів як лікар і як людина віруюча. Так наче після стількох років близького знайомства зі смертю, після того, як безліч разів змагався з нею і крутив її на всі боки, він оце вперше зважився подивитись їй просто в обличчя, і вона теж пильно подивилася йому в очі. Йшлося не про страх перед смертю, зовсім ні. Страх загніздився в ньому вже багато років, він уживався з ним, так наче ще одна тінь нависла над його тінню, починаючи від ночі, коли він прокинувся, розбуджений тривожним сном, і раптом усвідомив, що смерть для нього тепер не тільки постійна ймовірність, як він завжди її собі уявляв, а й близька реальність. А того дня враження було зовсім інше: він ніби фізично відчув присутність чогось такого, що доти сприймав тільки як витвір уяви. Він зрадів, що інструментом для цього несподіваного одкровення божественне провидіння обрало Херемію де Сент-Амура, якого він завжди вважав за святого, котрий не здогадується, що його позначено благодаттю. Та коли посмертний лист відкрив його справжнє обличчя, його страшне минуле, його незбагненну здатність прикидатися, доктор Урбіно відчув: щось визначальне й безповоротне відбулося в його житті.
А втім, Ферміна Даса не дозволила, щоб чоловік заразив її своїм похмурим настроєм. Він був спробував, поки вона допомагала йому просунути ноги в штани і застібала довгий ряд гудзиків на сорочці, але зазнав невдачі, бо Ферміна Даса була не з тих, кого легко приголомшити, а тим паче смертю чоловіка, якого вона не любила і навіть жодного разу не бачила. Знала тільки, що Херемія де Сент-Амур — інвалід на милицях, що він чудом урятувався від розстрілу під час якогось із безлічі повстань на якомусь із безлічі Антільських островів, і що потім, з необхідності, він став дитячим фотографом, причому найпопулярнішим у провінції, і що колись він виграв партію в шахи у когось, чиє прізвище вона пригадувала як Торремолінос, хоч насправді його звали Капабланка.
— А виявляється, він був усього-навсього втікач із Кайєнни, засуджений на довічне ув'язнення, — сказав доктор Урбіно. — Уяви собі, навіть людське м'ясо їв.
Він дав дружині листа, таємниці якого хотів би забрати з собою в могилу, але вона, не читаючи, поклала згорнуті вдвоє аркуші в шухляду туалетного столика й замкнула її на ключ. Ферміна Даса звикла, що чоловік аж надто схильний дивуватися, схильний до категоричних висновків та міркувань, які з роками ставали все мудрованішими, і до вузькості оцінок, невідповідної його образу громадського діяча. Але цього разу він переступив навіть власну межу. Зрештою, доктор Урбіно мав би цінувати Херемію де Сент-Амура не за те, чим той був колись, а за те, ким став, відколи з'явився тут, маючи з усього майна лише вбогі пожитки, складені в заплічному мішку емігранта, і вона не могла збагнути, чому чоловіка так вжахнуло запізніле відкриття справжньої суті його приятеля. Не розуміла, чому він обурюється з того, що Херемія де Сент-Амур мав таємну коханку, адже це було атавістичною звичкою чоловіків його суспільного стану, — не уникнув цього і сам доктор Урбіно у свою невдячну хвилину, — а крім того, Ферміна Даса вбачала розпачливий доказ любові в її готовності допомогти коханцеві здійснити його намір померти.