Ніколи так не бракувало йому Трансіто Аріси, як у ті хвилини, бракувало її розважливого слова, її мудрої голови королеви містифікацій, увінчаної короною з паперових квітів. Так уже йому судилося: опиняючись на краю провалля, він завжди розпачливо прагнув ухопитися за жіночу руку. Отож у пошуках жінки, на той час досяжної, він підійшов до Педагогічного училища й побачив світло в одному з довгого ряду вікон дортуару Америки Вікуньї. Йому довелося зробити над собою неабияке зусилля, щоб подолати дідівське божевілля й не забрати її о другій годині ночі, теплу й сонну між своїми простирадлами й ще просякнуту духом дитячої колиски.
На протилежному кінці міста жила Леона Кассіані, самотня й вільна, і вона, звичайно, не відмовила б у співчутті, якого він так потребував, ні о другій, ні о третій годині ночі й за жодних обставин. І він постукав би в її двері посеред пустелі свого безсоння — постукав би далеко не вперше, — але зрозумів, що вона надто прониклива і вони надто люблять одне одного, щоб він міг виплакатися на її грудях, не відкривши їй причини своєї розпуки. Познайомилися вони ще в минулому столітті і перестали зустрічатися тільки тому, що вона вперто не хотіла, аби він бачив її такою, якою вона стала, напівсліпою і по-старечому немічною. Згадавши про неї, Флорентіно Аріса повернувся на вулицю Вікон, поклав у торбину, з якою ходив на базар, дві пляшки портвейну, бляшанку консервів і подався до неї, навіть не знаючи, чи й досі вона мешкає там, де раніше, сама вона тепер чи не сама і чи взагалі вона ще живе на світі.
Пруденсія Пітре не забула їхнього умовного знаку, — дряпання в двері, — яким Флорентіно Аріса повідомляв, що це прийшов він, у ті часи, коли вони вважали себе молодими, хоча молодими вже не були, і відчинила йому без розпитувань. На затопленій нічною темрявою вулиці він був майже невидимий у своєму чорному костюмі, строгому капелюсі та з парасолькою, схожою на кажана, що звисає з руки, і своїми підсліпуватими очима вона не могла його роздивитись, бо він стояв не на світлі, але впізнала його з відблисків вуличного ліхтаря на металевій дужці окулярів. Він скидався на вбивцю з іще закривавленими руками.
— Бідолашний сирота просить притулку, — сказав він.
Це було єдине, що він спромігся сказати, аби тільки порушити мовчанку. Його вразило, як постаріла ця жінка, відколи вони бачилися востаннє, і він розумів, що вона дивиться на нього тими самими очима. Але втішив себе думкою, що через хвилину, коли обоє спам'ятаються від першого потрясіння, вони поступово перестануть помічати рубці, якими посмугувало їх життя, і знову побачать одне одного такими ж молодими, якими вони були в пору першого знайомства — сорок років тому.
— Ти прийшов прямо з похорону, — сказала йому вона.
Так воно й було. Як і все місто, вона теж стояла з одинадцятої години біля вікна, щоб помилуватися похоронною процесією, багатолюдною і пишною, процесією, якої тут не бачено від часів скону архієпископа де Луни. З пообіднього сну її пробудили залпи артилерійського салюту, від яких задвигтіла земля, незграйна музика військових духових оркестрів, безлад заупокійних співів, супроводжуваних бамканням дзвонів на всіх дзвіницях, що дзвонили не змовкаючи від учорашнього дня. З балкона вона бачила кавалеристів у парадній формі, процесії ченців, студентів, довгі чорні лімузини невидимих властей, катафалк, який везли коні під золототканими попонами, над чиїми головами маяли розкішні плюмажі, жовту труну, поставлену на лафеті історичної гармати й накриту державним прапором, а в кінці кортежу — вервечку старовинних відкритих колясок; їх зберігали умисне, щоб возити на них вінки. Та не встигла процесія проминути балкон Пруденсії Пітре, десь відразу пополудні, як полив дощ і люди розбіглися хто куди.
— Яка безглузда смерть! — сказала вона.
— Смерть не керується міркуваннями здорового глузду, — відповів Флорентіно Аріса й з болем у голосі додав: — А надто в нашому віці.
Вони сиділи на терасі, дивлячись на море, на місяць, оточений світляним колом на півнеба, і на кольорові вогники кораблів на далекому обрії, втішаючись вітерцем, теплим і запашним після бурі. Пили портвейн і закусували консервами, накладаючи їх на скибки чорного селянського хліба, що їх Пруденсія Пітре відкраювала на кухні від великої хлібини. Не одну ніч просиділи вони отак, коли Пруденсія Пітре у свої тридцять п'ять років залишилася бездітною вдовою. Флорентіно Аріса познайомився з нею в таку пору її життя, коли вона ладна була прийняти першого-ліпшого чоловіка, що зажадав би її, хай навіть за плату і на короткий час, і їм пощастило зав'язати взаємини, куди серйозніші й триваліші, аніж це здавалося можливим.
Хоча Пруденсія Пітре навіть не натякнула на це, вона продала б душу дияволові, аби вийти заміж за Флорентіно Арісу після свого першого овдовіння. Знала, що було б нелегко звикнути до його скнарості, до його дурних повадок передчасного діда, до його маніакальних уподобань, до жадібного прагнення вимагати все і натомість не давати анічогісінько, але, попри все це, не було на світі чоловіка, з яким жінка почувала б себе так добре, бо ніхто інший так розпачливо не потребував кохання. Але ніхто інший не був і таким непевним, бо кохання з ним ніколи не сягало далі, ніж він того хотів, не сягало туди, де воно могло б увійти в суперечність із його рішучістю зберегти себе вільним для Ферміни Даси. А втім, вони зустрічалися багато років, навіть після того як він улаштував їй шлюб із комівояжером, який три місяці жив удома, а наступні три мандрував і з яким вона прижила дочку та чотирьох синів, причому батьком одного з них — принаймні так вона запевняла — був Флорентіно Аріса.
Вони розмовляли, не думаючи про час, бо обоє звикли проводити удвох безсонні ночі навіть у молодості, а тим більше, що їм було втрачати в старості? Хоча Флорентіно Аріса ніколи не випивав більше двох келихів вина, тут він, не переводячи духу, один за одним вихилив три. Піт із нього лив градом, і Вдова-Двох порадила йому скинути піджака, жилет, скинути штани, скинути все, що захоче, якого біса маніритись, коли вони, зрештою, куди більше звикли бачити одне одного голими, ніж одягненими. Він сказав, що роздягнеться, якщо вона роздягнеться теж, але Пруденсія Пітре такого бажання не мала: якось вона побачила себе в дзеркалі шафи і раптом зрозуміла, що давно втратила свої принади, аби показуватися голою чи то перед ним, чи перед кимось іншим.