ДОН РАМІРО
"Донно Клара! Донно Клара!
Я люблю тебе віддавна!
Ти мене на вічну муку
Прирекла без милосердя!
Донно Клара! Донно Клара!
Дар життя такий солодкий!
А внизу — в пітьмі могили,
Як там зимно, як там страшно.
Донно Клара! Будь щаслива!
Дон Фернандо завтра вранці
Поведе тебе до шлюбу,—
Чи мене ти хоч запросиш?"
"Дон Раміро! Дон Раміро!
Не вражай мене словами
Гіршими, ніж вирок долі,
Що із мене посміялась.
Дон Раміро! Дон Раміро!
Не печалься, не карайся.
На землі дівчат багато,
А над нами божа воля.
Дон Раміро, безліч маврів
Ти в боях здолав відважно,
Подолай себе — і взавтра
Будь у мене на весіллі".
2. Г. Гейне
"Донно Клараї Донно КлараІ
Присягаюся — я буду,
Танцюватиму з тобою.
На добраніч, буду завтра".
"На добраніч". Згасло світло.
Під вікном зітхнув Раміро.
Помертвілий, скам'янілий,
Він у. темряві зникає.
Після довгого змагання
День прийшов на зміну ночі.
Мов квітник багатобарвний,
Розпросторився Толедо.
Пишні палаци й будови
Мерехтять у сяйві сонця,
І церков високі бані
Блискають, як в позолоті.
І гудуть, мов рій бджолиний,
І пливуть святкові дзвони,
Молитовні співи линуть
До небес із храмів божих.
А на площу — гляньте! гляньте! —
Із каплиці, що на ринку,
Виливаються, мов хвилі,
Мальовничі людські лави.
Тут і рицарі, й жіноцтво,
І придворні в пишних строях,—
Ясно й лунко дзвонять дзвони,
І гуде орган врочисто.
Розступається в пошані
Натовп перед молодими,
Ось.вони ідуть щасливі —
Донна Клара, дон Фернандо.
Ось у палац молодого
Лавою вкотились люди,—
За звичаєм старовинним
Починається весілля.
Ігри рицарські й трапеза
Змінюються на весіллі,
Швидко й шумно час минає,—
Ось вже й на ніч заночіло.
Вже до танців в пишнім залі
Ізійшлись весільні гості,
Під вогнями ясно сяють
їх святкові пишні шати.
На підвищенні окремім
Наречена й наречений —
Донна Клара й дон Фернандо
Ніжно й тихо розмовляють.
І кружляють, наче хвилі,
В залі пишно вбрані гості,
І гуркочуть барабани,
І співають ясно сурми.
"Чом, скажи, кохана пані,
Ти вдивляєшся так пильно
У куток найдальший зали?" —
Рицар вражено питає.
"А хіба ти там не бачиш
В чорному плащі людину?"
Усміхнувсь привітно рицар:
"Ні, то тільки тінь, та й годі!"
Тінь зближається, і це вже
В чорному плащі людина —
Донна Клара упізнала
Й привіталась до Раміро.
Танці вже розпочалися,
Весело кружляють пари
В дивних диких колах вальса —
Аж гуде й двигтить підлота.
"Радо я з тобою буду
Танцювати, дон Раміро,
Та навіщо ти сьогодні
В чорний плащ цей одягнувся?"
Гострим поглядом красуню
Споглядає дон Раміро,
Обнімає й каже хмуро:
"Я прийшов з твого наказу!"
І вони в шалещм танці
У юрбі пливуть барвистій,
І гуркочуть барабани,
І співають ясно сурми.
"Ти, мов сніг, з обличчя білий!" —
Тихо й лячно каже Клара.
"Я прийшов з твого наказу!" —
Відмовляє дон Раміро.
І палають в залі свічі
Над барвистою юрбою"
І гуркочуть барабани,
І співають ясно сурми.
"Руки в тебе — наче кригаЬ —
Клара з острахом) шепоче.
"Я прийшов з твого наказу".
Пруд несе їх далі й далі.
"Годі! Годі! Дон Р а міро!
Смертний дух — твоє дихання!"
Знов звучать слова похмурі:
"Я прийшов з твого наказу!"
Розпеклась, димить підлога,
І співає, й плаче скрипка,—
Мов. мереживо чаклунське.
Все поплуталося ,в залі.
"Годі! Годі! Дон Раміро!" —
Стогін в натовпі зачувся.
Дон Раміро знову каже:
"Я прийшов з твого наказу!"
"Тож покинь мене, на бога!" —
Клара голосно гукає.
Тільки з уст її це слово
Пролунало — зник Раміро.
Клара змовкла — смерть в обличчі,
Похолола, наче раптом
В непритомності і млості
В царство темряви упала.
Розійшовсь туман поволі,
Підвела вона повіки,
Та тепер від здивування
Трохи знов їх не склепила.
Від початку танців Клара
Не рушала з свого місця;
Нахиляється до неї
І питає дон Фернандо:
"Чом ти зблідла, чом у тебе
Потемніли раптом очі?"
"А, Раміро?" — мовить Клара
И перелякано змовкає.
Пролягли суворі зморшки
На чолі у молодого:
"Не зважай на вість криваву —
Дон Раміро вмер сьогодні".
ВІДПЛИТТЯ
Один під щоглою стою,
Гудуть вали прибою.
Прощай, вітчизної Назавжди
Прощаюсь я з тобою.
Відходить в море корабель
Далеко — на край світу.
Дивлюсь на вікна — ні тебе,
Кохана, ні привіту.
Пролийтесь, сльози, щоб мені
Ясні відкрились далі.
О хворе серце, не порвись
Од суму і печалі.
СПІВАЧЦІ,
ЯКА ПРОСПІВАЛА
СТАРОВИННИЙ РОМАНС
Пригадую, як, повну чару,
її побачив на кону!
О, як той голос плаче, кличе,—
Я весь — тремтіння таємниче,
В рясних сльозах моє обличчя,
І що зо мною — не збагну.
Немов вернулося дитинство,
Усе мені здається сном:
На стіл лягають світла плями,
В кімнаті затишній, у мами,
Сиджу над давніми казками,
І ніч, і вітер за вікном.
Зненацька оживає казка,
Вона не знає перепон:
Роланд січеться в Ронсевалі,
Бряжчать мечі ясної сталі,
З ним поруч рицарі бувалі
И, на жаль, негідник Ганелон.
Він підло зраджує Роланда.
Роланд в крові... Мов дальній грім,
Заледве ріг його лунає,
Запізно Карл сигнал вчуває,
І рицар в полі помирає —
І сон мій гасне разам з ним.
У захваті всі підвелися,—
А сон мій, де подівся він?
Уже легенда відлунала,
Вирує оплесками зала,—
Співачка серед того шалу
В низький схиляється уклін.