Місто, де померла мрія,
Де родився мій одчай,
Місто вславлене, тобі я
Нині вимовлю — прощай!
Ти прощай, шргг осєуй,
Де жила любов моя*
Де колись, уют веселі;
З нею вперше стрівеяяі
Мого серця господине!
Коли б я тебе не стрів,
Я б не став^таким; як нині,,
Найбіднішим з бідарів.
Твого серця не: благав би,
Не кохав би без надій,
А сішкійно жити став би
Там, де віє подих,твій:
Та мене женуть суворо
З цих країв твої слова...
В мене серце тяжко хворе
І в нестямі голова:
І бреду без СИЛ Я НИНІ;
В мандрах дням згубивши лік,
Щоб ї вг хояюднійдомовині
Заспокоїтись навік.
Корабельнику суворий,
Ми не вернемось назад!
Я кохану і Європу
Зшишаю — двох дівчат.
Кров з очей і кров із серця —
Виливайтесь без зусшгь>—
Щоб тією міг я кров'ю
Мій списати дикий біль.
Чом, кохана, лиш сьогодні
Крові пруд тебе злякав?
На очах у тебе кров'ю
Довгі роки я слливавГ
Пам'ятаєш давню, пісню;
Ти про нашиж прабатьків
І про змія, що підступно
Яблучком їх спокусив?
Через яблучко все лихо!
Єва — в світ принесла смерть,
В Трою полум'я — Еріда,
Ти ж мені — й вогонь, і смерть.
Задивились замки йторн
В люстро рейнських вод живе,
Там кораблик мій бадьоро
В сяйві сонячнім пливе.
Для очей велика втіха —
Зблиск на хвилі золотій,
І пробуджуються стиха
Почуття в душі моїй.
Рейн з поверхні світлий плине,
Знади й зваби повний вщерть,
Хоч таять його глибини
Бурю й темінь, ніч і смерть.
Щирість — зовні, в грудях — зрада.
Це портрет, кохана, твій:
Ти мене вітаєш радо
И залишаєш без надій.
Коли кохану я свою
До серця притулю,—
Таким багатим ,я стаю,
Що й цілий світ куплю!
Коли ж покинути її
Приходить знову час,—
Зникають всі гкарби мої,
І я біднію враз.
РОМАНСИ
ГОЛОС ГІР
Тихо їде між гір їздець,
Думає думу смутну:
"Чи в обійми любки їду я,
А чи їду в темну труну?"
І чує.з гір луну:
"В темну труну".
І далі чвалає той їздець,
Зітхає, наче в сні:
"Що ж, коли час померти мені,
Гаразд.— спокій в труні!"
А голос вдалині:
"Спокій в труні!"
Сльози скотились їздцеві з вій,
І журно думає він:
"Коли у могилі спочинок є,
Ну що ж, хай буде спочин!"
А голос гуде, як дзвін:
"Буде спочин!"
ДВА БРАТИ
На похмурій верховині
Замок мріє уночі,—
Сяють блискавки в долині,
Дико блискають мечі.
Це у герці, вкриті млою,
Меч на меч зійшлись брати.
Що їх зводить до двобою
Кожну ніч, чи знаєш ти?
То Лаура розпалила
У серцях братів любов,
То вона обом їм мила —
Через неї ллється кров.
Та до кого серце має
Горда жінка прихилить?
Не гадай, ніхто не знає.
Меч із піхов — він рішить!
Б'ються люто, невгамовні,
На удар — лихий удар.
Стережіться лиха.— повні
Ніч і діл страшних примар!
Брат на брата — грізна битва!
Ось уже мечі в крові,
Ось брати лежать обидва,
І обидва — неживі.
Що було — віки розвіють,
Багатьох взяла труна...
Вікна в замкові чорніють,
В ньому мертва тишина.
Та щоночі у долині,
Серед тиші й темноти,
О дванадцятій годині
Б'ються люто два брати.
БІДНИЙ ПЕТЕР
І
Танцюють під музику Грета й Ганс —
Веселі, раді, бадьорі,
А Петер мовчки стоїть в цей час,
Блідий мов крейда з горя.
Ганс з Гретою в парі, не пара — краса,
В весільному одязі нині,
А бідний Пе.тер нігті куса
В старій своїй одежині.
Він журно дивиться на молодих,
Мліє душа з розпуки:
"Якби не такий це великий гріх —
Наклав би на себе руки!"
Іі
В грудях моїх кипить любов.
Чуття кипить шалене.
Де б я не був, куди б не йшов —
Душа болить у мене.
Женуть мене чуття мої —
Я Грету скрізь шукаю;
Коли ж спіткаю десь її —
Від неї геть тікаю.
У гори я несу свою
Гірку печаль-невдачу;
Коли я тихо там стою,
Стою і тихо плачу.
III
Ось бідний Петер сам не свій
Бреде, неначе мрець, блідий,
А всі стоять біля воріт
І дивляться йому услід.
Дівчата кажуть навздогін:
"Чи не з труни з'явився він?"
О ні, дівчатонька, о ні,
Але б хотів він буть в труні.
Він скарб свій втратив — не страшна
Ні смерть йому, ані труна:
Кому нема в житті надій,
Тому найкраще спати в ній.
ГРЕНАДЕРИ
Удвох із полону, з Росії
Старі гренадери брели.
Поникли вони в безнадії,
Як в землю німецьку дійшли.
Як вісті такі пережити!
Французи здались ворогам,
Все військо велике розбите,
В полоні володар їх сам.
Заплакали браві солдати,
Ті речі почувши сумні.
Сказав один: "Тяжко як, брате!
Всі рани мої як в огні."
А другий промовив: "Зустріти
Ладен би я смерть у цю мить,
Та жінка у мене і діти —
Ну як їм без мене прожить?"
"Що жінка, що діти! Не буде
І з ними покою вже нам!
Хай жебрать ідуть поміж люди,—
В полоні володар наш сам!
Коли я помру,— моє тіло
З собою, мій друже, візьми,
Щоб там у французьку могилу
Між рідними ліг я людьми.
Мій орден вояцький годиться
На серце покласти мені:
Хай будуть і шпага, й рушниця
Зо мною в холодній труні.
Лежатиму я, мов на чати
У землю послали мене...
І раптом почую гармати
І коней іржання гучне.
То він проїздить біля гробу
У сяйві, у громі гармат...
Тоді, імператоре, з гробу
Устане твій вірний солдат!"
ГОНЕЦЬ
Вставай, сідлай свого коня,
Подайся, джуро мій,
В Дунканів замок крізь ліси
І крізь поля мерщій!
На стайні жди, покіль тебе
Стайничий не спітка.
"Яка,— спитай,— заручена
Дунканова дочка?"
Коли чорнява, скаже він,—
Одразу знати дай.
Коли білява, скаже він,—
Не дуже поспішай.
Піди та майстрові скажи,
Щоб він мотузку сплів.
Повільно їдь, а привезеш —
Віддай мені без слів.