— Де ж вони зараз?
— Одним богам це відомо.
— Чому ж не знайшов їхніх слідів? Чому не шукав, а прибув до мене з порожніми руками?
Ясен винувато усміхнувся.
— Я прибув не з порожніми руками…
— Що ж ти привіз?
— Вість… Вона змусила мене гнати без передиху день і ніч і потривожити твій сон…
— Що ж це за вість?
— Чорний Вепр і Ернак замислили добратися до нас аж сюди… Зненацька напасти — і погромити!
— Ось як!.. Звідки такі відомості?
— Від Малка.
— А не хитрість це Чорного Вепра?
— Ні, поглянь на отрока — сам пересвідчишся, що він не бреше, — і Ясен гукнув у двері: — Введіть хлопця!
Два молоді вої ввели попідруки третього, стали посеред хижі. Кий узяв смолоскипа — посвітив собі. І вжахнувся: замість молодого вродливого юнака, яким пам'ятав отрока, побачив страшне, розпухле обличчя, до крові покусане комахами. Крізь вузенькі щілинки очей текли сльози, із виразок сочилася сукровиця.
— Посадіть його на лаву!
Вої посадили Малка на Києве ліжко, заслане кожухом, і він важко сперся спиною на смолисту соснову стіну.
— Ти справді Малк?
— Так, — ледь чутно прошепотів хлопець.
— Що тобі відомо про похід Ернака і Чорного Вепра на мене?
— Остерігайся, Кию… Вони змовилися найближчим часом знищити тебе і весь твій рід!
— Я це вже чув.
— Але ти, мабуть, не знаєш, що Чорний Вепр ждатиме Ернака день, два або й три біля витоку Росави… В Холодній долині вони мають з'єднатися і разом вирушати на тебе…
Це була новина надзвичайна, і Кий відразу зрозумів її значення для наступного походу. Однак все ще в глибині серця ворушився сумнів. А якщо Малк підісланий Чорним Вепром? Чи це не пастка?
Тому спитав:
— Звідки тобі відомо це?
— Від Крека, котрий не таївся, розповідаючи Чорному Вепрові… А той теж не боявся, що я чув, бо вже на той час прирік мене до страти…
— Скільки у Чорного Вепра війська?
— Тисяч п'ять або шість… Наших зовсім мало… А то все гунни, яких прислав йому Ернак…
Малкові було важко говорити, з його об'їдених, обкусаних уст зривалися початки слів і зразу глухли. Дивлячись на муки хлопця, Кий поволі переконувався, що він говорить правду. Коли б Чорний Вепр хотів заманити русів у пастку, то не піддавав би свого вірного воя такому жахливому випробуванню і мордуванню.
Ставало ясно: боги врятували життя цьому юнакові, щоб він порятував полян. Вістка, яку він приніс, давала змогу випередити об'єднання Ернака з Чорним Вепром і обох розбити поодинці.
Кий торкнувся розпухлої, закривавленої руки Малка:
— Лягай тут і жди: зараз прийде волхв Ракша, змастить твоє тіло цілющою маззю, дасть попити зілля, що вселить у тебе нові сили, обкурить димом, що віджене від тебе злих духів, — і ти за кілька днів станеш здоровим… Але стережись: якщо обманув мене — помреш ще лютішою смертю, ніж придумав для тебе Чорний Вепр!
Малк схопив Києву руку, поцілував і заплакав:
— Вір мені!.. Клянусь богами, я сказав правду!.. Погроми мого заклятого ворога Чорного Вепра! Убий його! Або притягни сюди на аркані — хай подивлюся йому в його ненависні зрадливі очі! Я сам тоді порішу його! Притягни його мені сюди, Кию!
Кий послав отрока по волхва, наказав Тугому Лукові, як зіницю ока, стерегти Малка, а сам, не гаючи жодної хвилини, рушив на Поділ, до князів Ходоти і Гордрмисла. Бо розумів: треба не по завтрьому, а нині, з денницею, піднімати по тривозі рать і вирушати на Чорного Вепра.
ПОЄДИНОК
П'ятеро вершників вихором промчали заростями гнучкої червонястої шелюги і зупинилися на піщаному березі Дніпра, якраз біля перевозу, насупроти гирла Почайни[22].
Сонце тільки-тільки зійшло, і над широкою могутньою рікою здіймався легкий прозорий опар, крізь який було видно, як з Почайни на дніпровське плесо випливають з воями сотні човнів і, підхоплені стрімкою течією, зникають в імлистій далині.
Передній вершник підвівся на стременах і, показавши рукою на той бік, запитав перевізників:
— Що там?
Старший перевізник, — носатий, борода лопатою, — скочив з човна на берег, не поспішаючи, наблизився до верхівців.
— То князь Кий з деревлянами та сіверянами вирушив на гуннів.
— Князь Кий! — вигукнув вражено передній вершник. — Яка досада! Трохи-трохи запізнилися!.. Не встигли!.. Що ж нам робити? Га?
— А хто ви такі? — поцікавився перевізник, до якого тим часом підійшли його троє товаришів.
— Я брат князя Кия — Хорив, — відповів вершник. — а це його жона — Цвітанка… Свояк Боривой… Княжі отроки…
В голосі Хорива вчувався розпач. Він картав себе за те, що дозволив своїм супутникам поспати після виснажливої дороги довше, ніж потрібно було. І ось тепер маєш — не зустрітися з Києм, не повідомити його, що Цвітанка живаздорова, не взяти, нарешті, участі в поході!
Перевізники переглянулись.
— Ось як! — промовив старший. — Що ж ти волиш, Хориве? На той бік?
— Я волів би наздогнати князя!
— Це неможливо… Сам бачиш — кораблі вже поминули чорторий і зникли в закруті ріки…
— Дайте мені човен — я попливу за князем!
— Хориве, а нас покинеш? — вигукнула Цвітанка. Хорив задумався. Справді, не допровадивши княгині до родовичів, під їхній захист, він не міг, не мав права кинути її напризволяще. Отже, зараз Кия не наздогнати!
— Тоді — на той бік! — сухо сказав він, спішуючись. — І — якомога швидше!
Однак перевіз відібрав більше часу, ніж він сподівався. Особливо довго вовтузилися з кіньми, яких перевозили поодинці на плоті, збитому з човнівдовбанок. Тож коли всі переправилися на правий берег, сонце підбилося вже височенько і добиралося до полудня.
І лише тоді, коли воно стало в найвищій точці небесної бані, прибули вони на Києву гору.
Тут їх зустріло майже все плем'я, що зійшлося проводити своїх чоловіків, батьків, синів, братів у похід. Хоча кораблі і човни давно зникли в синій дніпровській далечі, люди довго не розходилися і стояли в тузі й жалобі.
Прибуття Цвітанки, Хорива, Боривоя і двох воїв, що їх супроводжували, знову збурило родовичів. Одні схлипували, другі радісно вітали княгиню, вважаючи її приїзд щасливим провіщенням, треті жалкували, що про це не знає Кий, бо, мовляв, негоже князю йти на війну з важким серцем. А Либідь, Малуша і Рожана обняли зблідлу, змарнілу Цвітанку і, так стоячи в гурті, тихо плакали — від щастя і від горя одночасно.