— Гей, ви, мерзенні пси Чорного Вепра! — гукнув Гроза громовим голосом. — Забирайтеся геть звідси! Повертайте назад, якщо не хочете піти вслід за своїм ватагом! Ну!
Ті ошелешено витріщилися на незнайомців, оглянулися на громаддя води, що відділяло їх від протилежного берега, щось пошепталися між собою, і один безпорадно пробелькотав:
— Але ж це йти на вірну загибель — перепливати вдруге, без передишки, Дніпро! Ми всі потопимося!
— Дідько вас не забере! — гримнув Гроза. — А забере — туди вам і дорога! Ну, завертайте коней!..
І він підняв лука.
Вої Чорного Вепра, бачачи, що непереливки, покурили голови й побрели по косі назад. Відійшовши на політ стріли, зупинилися, довго стояли по груди у воді, даючи коням перепочинок, а потім рушили далі, на глибоке, і незабаром, підхоплені могутньою течією, попливли до протилежного берега…
Тим часом Хорив, Цвітанка і Боривой вийшли на сухе і зупинилися перед своїми рятівниками. Цвітанка, нікого не соромлячись, плакала з радості, а Хорив обняв Грозу, притиснув до грудей.
— Дякую, друже! Ви врятували нас!
— Вам справді поталанило, — відповів Гроза. — Ми напували коней — і раптом побачили трьох вершників, котрі щодуху тікали від погоні… Ну, ми заховалися і почали стежити — що буде далі? Звичайно, впізнати вас на такій відстані не могли, але співчували втікачам, бо їх було менше… Дякувати богам, це виявилися ви, і все закінчилося благополучно!
— Як же ти тут опинився з хлопцями?
— Князь послав військо збирати…
— Князь? Який князь?
— Кий.
— Кий?.. — На обличчі в Хорива з'явився вираз крайнього подиву.
Лише тепер Гроза зрозумів, що Хорив, Цвітанка і Боривой нічого не знають ні про битву на Росі, ні про відступ, ні про втечу полян, ні про обрання нового князя.
І він, як умів, розповів про все це здивованим і ошелешеним слухачам. А на закінчення сказав:
— Ось так ми опинилися тут…
— Ясно… Куди ж нам тепер? — все ще не приходячи до тями від почутого, спитав Хорив.
— Вам?.. До князя! Куди ж іще?.. Зараз підкріпитесь, я дам свіжих коней, поводжатого — і в путь!.. Кий жде — не діждеться!.. Згода?
— Ще б пак! — усміхнувся Хорив і сяючими очима глянув на мокрих, змучених, але таких щасливих Цвітанку і Боривоя.
ЗНОВУ ТРИВОГА
Чорний Вепр лютував. І причин для такого лихого настрою було в нього немало.
Передусім, на його думку, вуйко Ернак допустився непоправної помилки, припинивши переслідування Кия. Бо, бач, побоявся розпорошити військо серед непрохідних лісів. Ну й що з того, що ліси? Якщо на його, Чорного Вепра, думку, то вони для кінноти не така вже й страшна перепона! Звичайно, в степу все видно на багато поприщ, є простір для атаки і для відступу, є трава для випасу і місце для стійбища, а головне, в степу все військо можна тримати в одному кулаці. В лісі цього не зробиш… Та коли хочеш перемогти ворога, то можна це зробити і в лісах. Лише треба битися в пішому строю, як це роблять слов'яни. Гунни не звикли до цього? Даремно…
Коли Чорний Вепр висловив усе це каганові, той розсердився.
— Гунни — сини степів. Ліс чужий для них. У лісі не тільки одна людина, а все військо може загубитися, як голка в копиці сіна. І як тоді керуватимеш ним?
— Вуйку, дай мені по тисячі воїв на кожну руку та тисячу на чільний полк — і я приведу тобі Кия на аркані! Живого чи мертвого!.. Поки він держить князівство в полянах, я не матиму спокою, а ти не матимеш ніякого зиску з них.
— Я подумаю, — коротко відповів на те каган.
І вони розсталися. Ернак переправився за Рось, у степи, де став на відпочинок, а Чорний Вепр подався на Родень.
Друга причина лихого настрою князя полягала в тому, що майже всі полянські роди, крім князівської роді, знялися з насиджених місць і пішли з Києм на північ. Такого він не ждав. Над ким же князювати?
І вже зовсім доконала його, вивела з рівноваги звістка про те, що Цвітанки так і не пощастило знайти.
Він витріщився на Дуба:
— Як! Троє лобурів — Лют, Мислята і Малк — не змогли наздогнати і схопити одного дівчиська? Де вони? Поклич їх сюди! Та й Сову разом з ними!
Дуб знітився.
— Князю, Люта і Мисляти вже й на світі немає…
А Сова взяв десяток воїв і кинувся в погоню за Цвітанкою…
— Як це Люта і Мисляти на світі немає? Що з ними скоїлося? Кажи толком! — гаркнув Чорний Вепр.
— Їх убито, коли вони вже ось-ось мали схопити те дівчисько… Пробачте, княгиню…
— А Малк?
— А з Малком щось негаразд. Щось він крутить, приховує… Чогось боїться… Правди не каже…
— А всетаки?
— Люта і Мисляту вбили, мабуть, руси із засідки. А Малк утік…
— Та, може, це й справді так?
— То чому прибув без зброї?.. Не дає на це відповіді і починає крутити, звивається, як вуж!
— Гм, ти гадаєш, руси його відпустили?
— Думаю, відпустили… Але не задарма…
— Тобто…
— Боюсь, як би він не став їхніми очима і вухами серед нас…
— Ось як! Де він?
— У ямі.
— Ага, це добре… Заутра я сам поговорю з ним. І якщо запідозрю що-небудь, то, клянусь Перуном, кара буде невідворотна і страшна!.. А зараз — обідати і відпочивати! Стомився, мов пес!
Другого дня Малка витягли з ями і привели до князя в хоромину. По тому, яким лиховісним вогнем блиснули очі в Чорного Вепра, отрок зрозумів, що будуть катувати. Йому стало моторошно. Він мимоволі оглянувся на двері, але там стовбичив Дуб з гарапником у руках.
— Де Цвітанка? — запитав похмуро Чорний Вепр.
— Її відбили у нас нападники…
— Хто вони були? Руси?
— Можливо… — Малк не хотів признаватися, що то були Хорив і Боривой.
— Скільки їх було?
— Не знаю.
— Де ж поділися Лют і Мислята?
— Їх відразу пронизали стрілами.
— А ти?
— А я кинувся тікати.
— І залишив ворогам зброю?
Малк загаявся з відповіддю. Підсвідоме відчував, що правди казати не слід.
Чорний Вепр помітив вагання хлопця і затопив йому кулаком в обличчя.
— Ну!
Малк облизнув з розбитої губи кров. У серці закипіла злість.
— Спис і лук я справді кинув: вони заважали мені.
— А меч і тул?
— Їх зірвало, коли я продирався крізь кущі.
— Бреше! Пояс і досі на ньому! — втрутився в розмову Дуб. — А як можна було загубити меч і тул, якщо пояс цілий?
Чорний Вепр уп'явся в очі Малка гнівним, пронизливим поглядом.
— Поясни — як це сталося! — і ще раз ударив хлопця в обличчя.