— Перехитрити? Ернак теж не дурень! — Ворон пошкріб сиву потилицю. — Розкусить нашу хитрість — і нам же буде гірше!
Не розкусить!.. Я придумав таке, чого він ні разу не зустрічав у житті!
Що ж це? — старійшини запитально глянули на молодого воєводу.
Кий примружився на сонце, що вже почало звертати з полудня і освітлювало галявину з правої руки, і, подумавши, сказав:
— Подивіться — яке тут місце! В тилу у нас — болото. Отже, обійти гунни не зможуть — потонуть у ньому… З двох боків — густий ліс. Гуннській кінноті по ньому теж не пробитися… Залишається у них для атаки один шлях — галявина… Тож хай нападають по ній! А ми тут і приготуємо пастку: на їхній клин поставимо міцний полянський тин! Об нього і розіб'ється Ернакова кіннота!
Старійшини не зрозуміли.
— Тин?
— Ну, хай буде не тин… Хай буде частокіл, рідкий, мов вила, і гострий, як списи… Ми перегородимо ним поляну ось у цьому місці, недалеко від берега, і нехай спробують тоді гунни розірвати нашу лаву! Не вийде… Зробить частокіл мій рід, — і він глянув на Щека, Ясена і Грозу. — Хлопці, піднімайте русів — готуйте кілля! Вбивайте його в землю так, щоб воно гостряками стирчало в бік нападаючих, але не густо — на віддалі одного кроку…
— Для чого це? — спитав Ясен.
— Потім побачите… Ідіть!.. А я тим часом решту родів поставлю в лісі в засідку — з одного і з другого боку галявини… Приготуємося як слід! Аби тільки Ернак напав на нас!.. Аби напав!.. Ідіть!
За хвилину поляни заворушилися, мов мурашник. Руси зрубували молоді дубки, берести й граби, вбивали їх навкіс у землю дерев'яними довбешками, а потім загострювали мечами, і вони скидалися на вістря списів. Інші роди, забравши зброю, розділилися навпіл. Одні засіли в лісі по праву руч, другі — по ліву. Кий суворо наказав їм вступати в бій лише тоді, коли гуннський клин вріжеться в полянський частокіл.
Минуло небагато часу, а галявина вже була перегороджена рідким, навкіс поставленим частоколом. І тоді з поля примчали кінні вивідачі.
— Воєводо, гунни! — Далеко?
— За два чи три поприща.
— Вся орда чи невеликий загін?
— Вся орда!.. Йдуть — як хмара! І поля не видно!
— Ну, що ж — це добре, — сказав Кий і звернувся до своїх воїв: — Родовичі! Русь! Ось тут ми або переможемо, або всі поляжемо! Для гуннів ми приготували добрячу несподіванку! Та щоб вони до останньої миті не помітили нашої загорожі і не повернули назад, як звичайно це роблять, коли бачать, що перемоги їм не здобути, хай кожен з вас стане перед загорожею так, щоб собою і своїми щитами затулити частокілля. Вої Ернака думатимуть, що перед ними звичайна полянська лава, як це було біля Родня чи на Широкому Березі… А як тільки ворожий клин, що мчатиме щодуху, наблизиться до нас на таку відстань, коли вже його ніщо не зможе зупинити, ми швидко крізь проходи між палями відступимо назад. Гунни разом зі своїми кіньми й нахромляться на наш частокіл… Ось тоді ми візьмемося за зброю!..
В цю мить з поля долинув звук ріжка. Гунни помітили полян.
— Ставайте по місцях! Тримайтеся сміливо! — гукнув Кий. — Я буду з вами! Стоятиму посередині лави!
Метушня, тупіт ніг, грюкіт щитів, брязкіт мечів — усе це тривало не більше того, скільки потрібно було, щоб вишикувалась лава. Причому передній ряд — перед загорожею, а три задніх — за нею. Кий і Щек разом з молодшою дружиною стали в передній ряд. Кий не без підстав вважав, що меткі отроки спритніше відступлять за частокіл, ніж досвідченіші, але не таки повороткі старші вої.
Лава завмерла. І тоді всі почули, як глухо стугонить земля і з-під неї доноситься далекий грізний гул…
* * *
Хоча нападу ждали всі з нетерпінням, але, як це буває в таких випадках, гунни виринули раптово, несподівано, як темна грозова хмара. Не стишуючи бігу, вони швидко ввігналися на галявину і, помітивши полян, що перегородили її, почали непомітно витягуватися клином.
Кий почув, як над лавою отроків пронісся глухий гомін. Хтось гаряче шепотів молитву:
— О животворний Світовиде, і ти, всемогутній Перуне, порятуйте нас!..
Напруження наростало. Вої, що засіли в лісі, причаїлися і жодним порухом не видавали себе. Руси, ждучи страшного удару, завмерли теж.
Бачачи, як витягнулися і застигли в чеканні безбороді обличчя отроків, Кий голосно, так, щоб усі чули, сказав: Друзі! Братове! Нині вирішується доля полянського племені! Якщо гунни прорвуть лаву, вони легко наздоженуть наших жон, дітей, сестер, батьків і всіх посічуть або візьмуть у бран!.. Якщо ж нам пощастить зупинити їх тут, — не перемогти, не розгромити, а тільки зупинити, — то цим ми врятуємо і себе, і все плем'я від загибелі! Тож — чи пристало нам жахатися, тремтіти за своє життя? Я упевнений — ми переможемо! А боги допоможуть нам! — І він раптом простер угору правицю зі списом і палко проказав: — О ясний Хоросе, щедрий Даждьбоже, ясний Світовиде, ми, твої діти, благаємо, молимо тебе, — засліпи очеса нападникам, захисти нас! А ти, Стрибоже, відверни від нас гуннські стріли, розвій ворога по степу! І ти, Перуне, наш заступнику, допоможи нам, направ свій гнів супроти ворога, оглуши його громом, врази своїми вогненними стрілами!.. Захистіть нас, богове!..
— Захистіть нас, богове! — прокотився над лавою, мов зітхання, гарячий поклик.
В цей час з ворожого боку долинув грізний гуннський клич:
— Гурракх! Гурракх!
Гунни наближалися. По невисокому, пологому схилові, захоплюючи всю ширину галявини, котилася густа темна хвиля, спроможна, здавалося, затопити, розтрощити і знищити все на своєму шляху.
Стрій полян закам'янів. Кий міцно затиснув лівою рукою держак щита, а правою — списа. Вістря гуннського клина цілилося йому прямо в груди.
Страху в серці не було. Тільки в голові билася тривожна думка — чи все він передбачив? Чи достатньо того, що він зробив, щоб зупинити ворога?
Гунни набирали швидкості. В цьому була їхня сила. Кошлаті коні, витягнувши вперед великі голови, мчали прямо на білу стіну полянських воїв, і вже не далекий гул, а близький грім виривався з-під тисяч копит і змушував здригатися суху землю.
Кий глянув на своїх молодих друзів, що стояли по обидві руки від нього. Не злякаються? Не кинуться навтьоки?