— Хто ж буде його князем? — хитро примружився каган.
— Кого ти захочеш, той і стане князем, — скромно відповів Чорний Вепр.
— Мудро сказав, — похвалив його Ернак. — Відразу видно, що в твоїх жилах тече кров великого Аттіли! Будеш полянським князем — і хай береже тебе Тенгріхан!
Чорний Вепр схилив у покорі голову.
— Дякую, вуйку… Я вірно служитиму тобі. Можеш не сумніватися у моїй відданості!
— Гаразд. Чого ще бажаєш? Чорний Вепр глянув йому прямо в вічі.
— Бажаю, кагане, щоб ти допоміг приборкати роди, які не покоряться мені…
— Приборкаємо.
— Прошу, щоб твої люди не чіпали Родня. Там моя мати… І там буде моя дружина…
— Моєї сестри ніхто й пальцем не зачепить! Твоїх воїв теж…
— Дякую… А ще бажаю, щоб ти віддав мені полянських воїв — поранених і тих, що потрапили в бран! Я сам подивлюся, кого взяти до війська, а кого покарати за спротив тобі!
— Гаразд.
— І ще одне…
— Чи не забагато, сестринцю? — незадоволено буркнув каган.
— Останнє прохання… Помер мій отець, князь Божедар…
— Я вже знаю про це.
— Дозволь завтра поховати його за звичаєм предків… А заодно — і брата мого, воєводу Радогаста…
— Дозволяю… А тепер послухай, що скажу я… Післязавтра будь готовий з дружиною вирушити в путь. Подивимося твою землю і, якщо буде потреба, примучимо непокірні роди… Завтра — поховаєш отця і брата… А сьогодні з матінкою прибудеш до мене в стан — хочу побачитися з сестрою… А щоб ти нічого не забув і робив так, як я хочу, залишаю тобі Крека з сотнею воїнів, — каган суворо глянув на Чорного Вепра. — Всі вони мають бути ситі, зодягнуті! За їхню безпеку… Сам розумієш — відповідаєш головою!
Чорного Вепра останні слова Ернака зачепили за живе, але він промовчав і низько вклонився.
Така покірність, видно, сподобалась каганові, бо він ще раз поклав руку на голову полянському князеві, виявивши цим свою прихильність до нього, і сказав:
— А тепер поїдемо по полю — подивимося, що накоїв твій нерозумний брат… Будеш при мені!
Ернак торкнув коня і повернув до бойовища. Чорний Вепр скочив у сідло — поїхав за ним у гурті гуннських вельмож, що супроводили кагана. Позаду прилаштувався Крек.
Їхали поволі.
Через усе поле, від лісу до лісу, густо лежали полянські вої — убиті й поранені. Гунни здирали з них одяг, забирали зброю, тих поранених, що не подавали надії на одужання, тут же добивали.
Побачивши кагана, вони вклякали в шанобливому поклоні.
— То де загинув твій брат? — спитав Ернак, повернувши до Чорного Вепра своє кругле темне обличчя.
Чорний Вепр показав на невисокий горб неподалік дороги.
— Він стояв там…
— Дивися уважно! Хочу побачити його!
Чорному Вепрові й самому хотілося побачити Радогаста. Мертвого! Щоб заспокоїти серце, в якому ворушився черв'ячок сумніву, — а раптом влучив погано і Радогаст живий? Як він гляне йому в вічі?
Каган під'їхав до купи мертвих тіл. Чорний Вепр здалеку кинув бистрий погляд по обличчях мертвих і поранених — і полегшено зітхнув. Ген лежить Радогаст! Непорушний! Із застиглим поглядом розплющених очей… Ні, він уже не встане, і його нема чого боятися!..
— Ось він! — з полегкістю показав рукою. Ернак зупинився над полянським воєводою.
— Так, мертвий, — промовив задумливо, а після паузи повернув голову до Чорного Вепра. — Тобі, сестринцю, пощастило більше, ніж мені. У мене було багато братів, і нам довелося поділити батьків спадок на всіх. Колись могутнє гуннське плем'я Аттіли розпалося, роздробилося і розсіялося по землі, як туман по степу…
— Ти збереш його, кагане, — сказав Чорний Вепр. — І знову гунни стануть володарями півсвіту! А я допоможу тобі, скільки сил моїх буде!.. Тільки чим і як?
Він боявся цього суворого чужого чоловіка, що доводився йому вуйком, і намагався задобрити його улесливими словами.
Ернак процідив крізь рідкі сиві вуса:
— Зберу… Якщо допоможе Тенгріхан… А допомогти мені зможеш тим, чим допомагав Аттілі твій отець, — зерном, м'ясом, одягом, взуттям, воями… Крек скаже, що робити…
Каган торкнув коня і рушив далі поміж купами вбитих та поранених. Чорний Вепр кинув ще один бистрий погляд на мертвого Радогаста і не відчув у серці ні жалю за ним, ні каяття. Його сповнювало почуття радості від усвідомлення того, що він князь. "Аттіла на шляху до могутності переступив через труп брата. А я онук Аттіли! Онук… І я теж зміг!"
* * *
Кий розплющив очі. Вгорі над ним синіло чисте надвечірнє небо, стояла незвичайна після щойно відшумілого бою тиша. І йому було б добре лежати тут, якби якийсь важкий тягар не здавлював груди та не гуло у голові.
Він поворухнувся і зрозумів, що придушений цілою купою мертвих тіл. Заніміли ноги, отерпла ліва рука. І тільки права, що все ще стискувала меча, лежала вільно на заюшеній кров'ю землі. Він підняв її, намацав зверху чийсь цупкий рукав і з силою потягнув донизу. Додолу звалився молодий чорночубий гунн, і дихати зразу стало легше.
З горла вирвався хрипкий стогін.
І тут на нього упала тінь. Він скосив очі й побачив двох гуннів — старшого, низенького кривоногого товстуна, і високого, худорлявого отрока, — що зупинилися над ним. їхню увагу привернув стогін, і вони з цікавістю тепер роздивлялися русявочубого велетня — полянина.
Молодший гунн висмикнув з піхов шаблю й заніс над Києвою головою, цілячись вістрям прямо в обличчя. Але товстун застережливо щось вигукнув, і той опустив руку.
Удвох вони швидко розтягли вбитих, і товстун, штовхнувши Кия ногою в бік, знаком наказав підніматися.
Кий поволі, з натугою, бо все його тіло задерев'яніло, підвівся і відчув, як шумить у голові, а ноги, мов диби, нетвердо стоять на землі. Видно, давався взнаки міцний удар по тім'ю.
Товстун оглянув бранця з усіх боків і, пересвідчившись, що він не поранений, витягнув з кишені мотузку і скрутив руки за спиною.
— Іди!
Його привели до чималого гурту бранців і прив'язали до сукуватої ворини, прилаштованої, мов конов'язь, між двома яворами. Так припинають коней, — з тією тільки різницею, що бранців припнули значно міцніше, та ще й поставили двох вартових.
Кий зіперся на ворину — замислився.
Отже, як він і передбачав, поляни зазнали нищівної поразки. Хай не все плем'я підкорено, не весь полянський полк загинув, — та що з того? Сила полянська зазнала значних втрат, і тим родам, що зберуться біля Кам'яного Острова, буде нелегко тепер протистояти гуннам. Та й чи зуміють вони взагалі протистояти? Чи не розтрощать їх гунни в перші хвилини бою, як Радогастову дружину? Чи не розітнуть своїм клином полянські лави, як це вони зробили щойно тут?