— А ти? — спитав Гроза. — Може, разом поїдемо?
— Ні, я залишуся тут! Бачу, потрібен я Радогастові. Та й хочу сам помірятися силою з гуннами, хоча, скажу вам, не вірю я в перемогу… Занадто нерівні сили… Небагато з тих, хто тримає днесь у руці списа, побачить завтра схід сонця…
— То їдь з нами! — вигукнув Братан. — Ми зберемо більшу дружину!..
— Ні! — твердо відповів Кий. — Якщо боги подарують мені у наступній січі життя, то повернуся до вас, збагачений досвідом… Треба ж на власні очі побачити, як б'ються гунни! Інакше — як їх переможеш?.. Ідіть!
Він обняв отроків, і ті, похиливши голови, подалися до лісу. А сам кинувся наздоганяти Радогаста.
* * *
Сонце повернуло з полудня і поволі, непомітно для ока, почало спускатися в Країну Мороку. Але до вечора було ще далеко.
Чотири полянські роди готувалися до бою.
Радогаст вибрав найвужче місце між двома лісами — тим, що прилягав до Дніпра, і тим, що ріс понад Россю. Вої чотирма щільними рядамилавами перегородили поле. Сам Радогаст вибрав для себе місце посередині, щоб бачити ліве і праве крило свого війська, а Чорного Вепра з молодшою кінною дружиною поставив у себе в тилу, — на той випадок, якщо гунни зуміють прорвати полянський стрій.
Від Радогастової розгубленості і невпевненості не залишилося тепер і сліду. Накази і розпорядження його були ясні, короткі і ні в кого не викликали заперечень. Він швидко переходив від одного роду до іншого, підбадьорював воїв, переконував у тому, що гуннам не здолати полянської сили, радив не думати про смерть, а тільки про те, як зупинити ворога і відкинути його назад. Кий, якому воєвода наказав триматися біля нього, радів, що не помилився в Радогастові. "З нього буде справжній князь! — думав, дивлячись на струнку високу постать старшого княжича і на його гарне засмагле обличчя. — Якщо боги збережуть йому в наступній битві життя, то кращого князя, ніж Радогаст, полянам не знайти!"
Обійшовши все військо і упевнившись, що воно стоїть міцно, воєвода повернувся на своє місце, підкликав Чорного Вепра:
— Брате, на тебе з твоїми отроками покладаю велику надію. Спочатку хмарою стріл зустрінемо ворога ми! А як тільки він наблизиться до нас на відстань удару списа, вражай його із луків ти зі своїми воями! А ми битимемо списами!.. Якщо ж де гунни прорвуться, тут же мчи туди — затикай дірку! Хай бережуть тебе боги!
— Зрозумів, — сказав Чорний Вепр і поїхав до своєї кінної молодшої дружини.
В цю мить вивідачі, що слідкували за переправою гуннів через Рось, подали знак, що Ернак рушив.
Звістка, що гунни почали атаку, швидко прокотилася по лавах воїв. Над військом запала тривожна тиша. Припинилися розмови, перегукування, всі завмерли в напруженому чеканні, втупивши погляди в далекий закрут дороги, звідки от-от мав з'явитися ворог. Та до переправи було не менше чотирьох поприщ, до того ж вона закривалася поршанським лісом, — і скільки поляни не вдивлялися в далину, що мріла в променях надзахідного сонця, ніхто нічого не побачив.
Тоді Кий припав вухом до землі — і враз почув глухий грізний гул, що долинав мовби з безодні. То був гул від тисяч кінських копит. Він поволі наростав, ширився, наближався, сповнюючи серце лихим передчуттям.
— Гунни рушили! — підтвердив Кий, схоплюючись на ноги.
Він ніколи не вважав себе боягузом, але тепер відчув, як щось холодне й бридке, мов змія, заповзає в груди.
Що це? Страх смерті, яка може спіткати в бою? Якоюсь мірою — так. Смерті боїться все живе і всіма засобами намагається уникнути її. Однак — лише якоюсь мірою, бо він, як і всі люди його племені і його мови, вірив у безсмертя. Вірив, що споконвіку жив — у дереві чи в звірові, у камені чи в тому ж безсловесному києві, яким його названо, а помре — переселиться знову в траву, чи в птаха, чи в хмарину, що безжурно пливе по синьому небі, і так житиме вічно. Тіло згорить на священному вогнищі, а душа випурхне з нього і ввійде в щось інше, щоб через багато літ знову зринути в образі й подобі людини…
Ні, смерть не лякала його.
Лякала невідомість. З усіх боків людину оточувала невідомість, лиховісна і незбагненна. Поля і ліси, гори й болота, річки й озера, ніч і день, зима і літо, грім і блискавка, життя і смерть — все покрите таємничістю, невідомістю, в яку неможливо зазирнути, яка живе вічно і вічно тривожить уяву людини. Що в усьому цьому — боги? Чому ж прогнівилися вони на полян і на всі племена язика словенського? Чому наслали на них напасть — жорстоке зловороже плем'я? Де взяти силу, щоб переважила гунську силу?
— Гунни рушили! — скрикнув він голосно.
Тепер усі почули той протяжний важкий гул. Здавалося, ніби десь далеко-далеко гримів грім.
— Так, рушили, — тихо проказав Радогаст. — Хай порятують нас боги!
Гул ставав сильнішим, тривожнішим. Він поволі наростав і раптом загримів по всьому полю. То з-за лісу, мов темна хмара, виринула орда і помчала прямо на полянські лави. Хоча до неї було не менше, ніж два поприща, Кий відчув, що під ногами здригнулася земля.
І тоді Радогаст гукнув:
— Передня лаво, на коліно! Закритися щитами! Виставити наперед списи!
Вої, що стояли в передній лаві, враз опустилися на ліве коліно, поставили на землю щити, утворивши суцільну стіну, наставили супроти гуннів списи.
— Друга лаво, списи наперед! Щити — перед собою!
Вої другої лави стали впівоберта лівим плечем уперед, прикрилися щитами, а списи уперли в землю і виставили над воями передньої лави.
— Лучники, до бою!
Заколивалися дві задні лави. Вої швидко видобули з тулів стріли, наклали на луки.
Кий пильно стежив за гуннами. Спочатку сонце засліплювало йому очі, і подумки він відзначив, що Ернак не відклав атаки на завтра, коли сонце сліпило б гуннів, а розпочав її зараз, хоча і вої його, і коні стомлені. Зате сонце у нього було за спиною, а полян засліплювало.
Потім Кий звернув увагу на те, що гунни мчали не лавою, а довгим гострим клином. Отже, поляни не мали ніякої змоги зустріти їх хмарою стріл, бо лівому і правому крилу стріляти не було в кого. Вони вишикувалися щільно, густо, і гострий клин орди летів на витягнуту через усе поле вузеньку лаву полян, мов спис, мов бойова сокира!