— Який ти швидкий! — усміхнувся Кий і повернувся до отроків. — Друзі, хто хоче піти в поле сторожувати гуннів?
Всі ступили наперед.
— Я!
— Я!
— Я!
Кий підняв руку.
— Ні, так не годиться. Я сам назначу старших… Ясен, Вовчий Хвіст, Ломинога, Велемир! — названі отроки виходили наперед і ставали поряд з Києм. — Ви будете болярами… Кожен з вас візьме по п'ять воїв, коней, зброю, харчів на тиждень — і сьогодні в степ! Побачите гуннів — негайно дайте знати нашим!.. А ти, Щеку, залишишся воєводою замість мене… Отець скаже, що робити… Хорив же, Боривой, Братан і Гроза поїдуть зі мною… Всім вирушати не гаючись!
Другого дня, надвечір, подолавши нелегкий шлях від Кам'яного Острова до Родня, Кий зі своїми супутниками зупинився в густому лісі, біля самого Дніпра. Всі були стомлені й голодні. Підкріпившись сухарями і в'яленою рибою, стриножили коней і пустили в яр пастися, а самі лягли спочивати і відразу поснули.
Опівночі Кий прокинувся, розтермосив Хорива і Боривоя.
— Пора!
Хлопці продерли очі, почали позіхати. Але, згадавши, чого вони тут, враз схопилися на ноги.
— Що робитимемо, Кию?
— Передусім — на Родень! Якщо пощастить спіймати кого-небудь і ми дізнаємося, де Цвітанка, тоді подумаємо, що робити далі!.. Все — коней, харчі, кожушини — залишаємо тут. Гроза та Братан постережуть… З собою візьмемо тільки мечі та вірьовки, щоб зв'язати полоненого, якщо візьмемо, а також ганчірку — заткнути рота.
Щоб не плутатися по яругах, пішли берегом, понад самою водою. Зупинилися навпроти Родня. Прислухалися. Тихо хлюпощеться м'яка дніпровська хвиля у темній осоці, іноді десь скинеться щука, прокричить сова — і знову терпка тиша окутує землю… Ні людського гомону, ні гавкоту собак — усі сплять…
Обережно, хапаючись за стовбури дерев та за кущі, видерлися на гору і наблизилися до дерев'яної загорожі.
Кий підвівся навшпиньках і заглянув у дворище. Та побачив небагато: темні будівлі, купи дров попід загорожею, якісь неясні тіні вдалині, ї жодної людської постаті. Мов вимерли всі або поснули непробудним сном.
"Так і до лиха недалеко. Досить гуннам підійти вночі, оточити веську — ніхто живим не виприсне звідси", — подумав Кий.
Та думав він так передчасно. Коли, вхопившись за частокіл, підтягнувся вгору, щоб перемахнути в двір, під вагою тіла заскрипіло сухе дерево — і враз у темряві завалували собаки. Ціла зграя їх, з галасливим гавкотом, мов на ловах, кинулася на той звук.
Від воріт долинув сонний голос сторожа:
— Цуцу, кляті, щоб ви показилися! Спати не даєте!
Другий голос відповів:
— Тхора почули або лисицю! От і заходилися!
Собаки — а було їх не менше десятка — побачили чужинця і, збившись у гурт, стрибали на частокіл, гавкали, гарчали — аж захлиналися від люті.
Кий вилаявся:
— А хай йому грець! Тікаймо!
Щоб не наробити шуму, з гори спускалися поволі. Біля Дніпра зупинилися і якийсь час мовчали, вслухаючись у собачий гавкіт, що не вщухав.
— Вночі нам сюди не пробитися, — промовив Хорив. — Треба шукати іншого шляху. Якщо Цвітанка у Родні, то нелегко нам буде визволити її звідти!
Кий стиснув кулаки. Справді, вночі не потикайся — собачня здійме такий ґвалт, що й не радий будеш. А вдень тим паче — якраз потрапиш у лабети до Чорного Вепра. А він живим не випустить! Що ж робити?
І Хорив, і Боривой дивилися на нього мовчки, ждучи відповіді. Та хіба легко щось тут придумати?
— Ходімо назад. Поспимо до ранку, а там зійде ясен Даждьбог — осінить нас своїм золотим промінням, і ми придумаємо що-небудь…
Вони повернулися у яр, до товаришів, вибрали суху місцину, полягали один побіля одного, накрилися овчинами і миттю поснули.
Прокинулися від голосного співу пташок. З-за Дніпра, пробиваючи густу завісу рожевого туману, сонце бризнуло на свіжу, скроплену ранковою росою землю світлом і теплом.
Умившись холодною водою з лісового струмка, нашвидкуруч поснідали.
— А тепер, друзі, ходімо, — сказав Кий. — Не поталанило нам уночі, то, може, пощастить удень… Я гадаю так: будемо висліджувати Чорного Вепра і його людей. Хто має чутке вухо і гостре око, той багато чого дізнається…
Тепер ішли обережно, один за одним, ступаючи так тихо, щоб ні суха гілка не тріснула під ногами, ні листя на кущах не зашелестіло. Здершись на кручу, що сусідила через яр з Роднем, перевели дух.
— Ждіть на мене тут, — наказав Кий, — а я гляну з високості, з дерева, бо близько підходити до князівського двору вдень небезпечно.
І він спритно, мов білка, поліз угору по сукуватому стовбуру старезного дуба. Піднявшись над верховіттям темнолистих грабів, що густо поросли довкола, примостився на міцній гілляці. Звідси видно було і князівське дворище, і требище, і дорогу, що петляла понад Россю і вела в лісові нетрі, і Дніпро, і синю задніпрянську далечінь.
Сонце вже розігнало туман, і весь великий і прекрасний край лежав умитий сонцем, як на долоні. Та Києві ніколи було милуватися цією красою. Думка про Цвітанку, мов колючка, ятрила серце.
На Родні куріли дими, спокійно ходили люди. Долинуло припізніле кукурікання півня. Все було так, як, мабуть, кожного літнього ранку, відколи там поселився полянський князь.
Все так, але й не так. Десь, у темній хижці або ж поблизу, у таємному, тільки Чорному Вепрові та його вірним людям відомому місці, знемагає від страху та розпуки улицька князівна. Про що думає вона зараз? Про кого? Про нього? Про Боривоя? Про отця? Про матір?.. Адже про смерть батька та матері вона до цього часу ще не знає…
Кий приклав руку до лоба і пильно вдивляється в кожну постать, що з'являється на княжому подвір'ї. Чи не Чорний Вепр?
Здалеку важко розгледіти обличчя, але Києві здається, що молодшого княжича він упізнає по зростові, по чорному, підстриженому під макітру чубові та по золотих бляшках, якими оздоблений його пояс.
Та Чорного Вепра немає. Пройшло кілька сторожів, робучичів, князівських конюших, котрі доглядають коней, вийшов з хижі, сів на сірого огиря княжич Радогаст і кудись поїхав, почали поратися біля свиней та птиці дворові жінки.
На дуба здерлися Хорив і Боривой.
— Ну, що?
— А нічого! — відповів похмуро Кий. — Чорний Вепр мов крізь землю провалився!