— То в чому ж річ? У тебе є наречений?
— Може, є, а може, й нема, — загадково відповіла дівчина.
— Так не буває.
— А от буває!
— Як?
— А так, — знову загадково усміхнулася незнайомка, — десь, може, є, а тут немає…
— Аа, це все одно, що немає! — рішуче сказав Щек, крутячись у швидкому танці. — Але я так і не дізнався, звідки ти?
— З Росави…
— А як тут опинилася?
— Прийшла з нашими хлопцями й дівчатами до вашого Купайла…
— От добре!
— Чому?
— Інакше — як би я тебе зустрів?
Дівчина зашарілася й опустила очі. Була зовсім молода — літ шістнадцяти, але дивилася сміливо, гордо.
— А коли б не зустрів?
— Дуже шкодував би! Дівчина спалахнула ще більше.
— Ви, хлопці, всі такі брехуни!
— Я — ні!
— Не вірю!
— Повіриш!.. Як тебе звати?
— А тебе? — в свою чергу запитала незнайомка.
— Щеком.
— А я — Рожана!
— Як гарно!
— Справді?
— Тобі личить…
— Ну, й словоблуд ти, Щеку!
— А от і ні!
— Чим доведеш?
— Тим, що викраду тя сьогодні!
— Ов? А далі?
— Станеш моєю жоною!
— Хахаха! — засміялася Рожана і, раптом перервавши танок, випурхнула з його рук і кинулась до гурту дівчат…
Цілий вечір Щек бачив одну Рожану, не відходив від неї. Не чути було його веселого співу, розгонистого сміху, ні з ким іншим не танцював, окрім зеленоокої отроковиці з далекої Росави. А коли спалахнуло купальське вогнище, кілька разів стрибнув з нею через багаття, а потім шепнув:
— Хочеш побачити, як цвіте папороть?
— Хочу… Хто побачить, як цвіте папороть, той знайде щастя!
— Тоді ходімо зі мною! — він схопив її за руку і повів до лісу.
Побачивши в темряві похмурі стовбури дерев і почувши неясні тривожні шерехи й крики нічних птахів, Рожана почала опиратися.
— Ти куди тягнеш мене?
— Я ж казав — хочу викрасти тя!
— Ой!
— От тобі й — ой!
З цими словами Щек схопив дівчину на руки і, міцно притиснувши до грудей, швидко поніс поміж кострубатими кущами ліщини вниз до річки…
* * *
Цвітанка розчервонілася від швидкого танцю. Окрім Кия, вона, здається, не помічала нікого й нічого.
Чорний Вепр з досади закусив губу. Перуне ясний! Всі його мрії й сподівання можуть раптом розсипатися в порох від несподіваного почуття, що спалахнуло в серці цього дівчиська!..
А так би все могло добре скластися!
Невідомо, чи стане він коли-небудь князем полянським. Отець старий і не сьогодні-завтра віддасть богам душу. Але ж старійшини родів оберуть князем Радогаста — в цьому можна не сумніватися. Що ж тоді? Вони не почувають один до одного братерської любові. Швидше — навпаки… Отже, доведеться з матір'ю тікати з Родня і шукати пристановища десь-інде… От на цей випадок улицька князівна, коли б стала його жоною, дуже пригодилася б і допомогла здійснити задумане.
Князь Добромир — не жилець на світі. По всьому видно… Княжич Боривой ще хлопчисько, і його кілька літ можна не боятися і не брати до уваги… Плем'я улицьке залишилося без князя, і навряд чи каган Ернак встиг поставити кого-небудь… Ось тут він і з'явиться до Ернака з проханням призначити його. А молода княгиня допоможе завоювати любов уличів… Чорний Вепр — князь уличів! Хай і під зверхністю гуннів, але — князь!.. Матиме свою дружину, матиме збройну підтримку вуя Ернака — хай тоді потягається з ним любий братик Радогаст! Руки будуть надто короткі!.. А там, дивись, і поляни перейдуть під його князівську владу!..
Окрім усього цього, і князівна ж гарна! Багато тут дівчат, а кращої немає!
І що ж тепер — утратити її? Мовчки дивитися, як інший увивається біля неї і, чого доброго, візьме в жони? Ні, Чорний Вепр не звик відступати ні перед ким і відступатися ні перед чим!
Він оглянувся на свій почет, кивнув головою.
— Люте, Мислято, Малку, йдітьно сюди!
Три вої стали поруч з ним. Лют був невисокий, гостроносий, з невеликими чорними очима, в яких блимали хитрі вогники. Він чимось нагадував в'юнкого, бистрого тхорика. В противагу йому Мислята скидався на ведмедя — вайлуватий, довгорукий, плечистий, а Малк вирізнявся серед них вродою і лагідністю.
— Ви бачите оту отроковицю? — спитав княжич.
— Яку? — незграбно повернув важку голову Мислята.
— Бачимо, — швидко відповів і за себе і за товаришів Лют. — Це та, що танцює з Києм?
— Так.
Тепер і Мислята побачив дівчину і втупився в неї важким поглядом.
— Ну, й що?
Чорний Вепр пальцем поманив хлопців ще ближче і щось швидко зашепотів їм над вуха. Потім, випроставшись, запитав:
— Ви все зрозуміли?
— Все, княжичу, — з готовністю відповів Лют.
— Та не забудьте обмотати коням копита, щоб не лишити сліду!
— Не забудемо!
— Тоді йдіть!..
* * *
Цілий вечір Цвітанка почувала себе щасливою. Міцні гарячі руки Києві легко кружили її в танці, а його ласкаві очі, в яких миготіли відблиски малинового полум'я, голубили її ніжно, як весняний вітрецьлегіт.
Раптом на галявині зчинився якийсь рух, почулися голоси:
— Купайло приспав Марену — і вогонь почав пригасати! Купайло постарів — пора йому на спочинок! Підпалімо Купайла! Підпалімо Марену! Хай очистяться у священному вогні!.. Чуєш, Кию!.. Скоро на небі зійде зоря!
Справді, було далеко за північ, і всі притомилися. Час кінчати грища і розходитися по домівках. Всі дивилися на Кия. Що він скаже?
— Ну, що ж — підпалимо Купайла! — гукнув Кий. — Грайте, танцюйте, співайте, веселіться! Ставайте в коло! А я під ідолів підкладу вогню! — і шепнув Цвітанці: — Побудь без мене… Потанцюй з дівчатами й хлопцями… Я не забарюся…
Він побіг до вогню, що вже пригасав, а Цвітанку підхопили під руки стомлені подругиотроковиці і закрутили в останньому швидкому танці, що мав продовжуватися, аж поки не згорять Купайло і Марена…
Тим часом Кий вихопив із багаття палаючий смолоскип і підпалив спочатку ідолище Купайла, а потім — Марени. Суха солома й соснові лати, з яких вони були зроблені, спалахнули, мов свічки. Золоте полум'я з тріском і гоготанням шугнуло в темне високе небо. Галявина поширшала, темрява відступила.
Довкола палаючих ідолів завихорилися в нестримному дикому танці сотні хлопців та дівчат. У відблисках кривавого світла миготіли бронзові обличчя, білі сорочки, розмаяні парубоцькі чуби і заплетені дівочі коси. Побрязкували металеві прикраси. Гула під ногами тверда вичовгана земля.