— Любаво! — гукнув Ждан з порога.
— Жданку!
Дівчина схопилася зі стільчика і захиталася. Ноги ще погано слухалися її. Ждан підтримав, посадив на ліжко, сам сів поряд і теплою рукою пригладив дівочі коси.
Дивився на неї з любов’ю і жалістю, відчуваючи, що бачить перед собою найдорожчу в світі істоту, без якої і світ білий був би йому не милий.
Славута і Самуїл переглянулися і причинили двері, даючи молодятам змогу побути на самоті.
— Я думала, ти забув про мене, — сказала з легким докором у голосі дівчина. — А мені було так важко, що й не знала, чи живу, чи вмираю. Вже й попа ладилися покликати, щоб соборував...
— Бідненька моя! Я рвався до тебе, та не міг приїхати. — Ждан не хотів розповідати про свої митарства, щоб не хвилювати дівчину. — Душа моя ніби відчувала, що тобі важко. Я кожного дня і кожної ночі думав про тебе, люба моя... І знову думатиму, бо завтра від’їжджаю з Самуїлом в Половеччину...
— Знову від’їжджаєш, — Любавин голос здригнувся, темні очі зволожилися.
— Але за місяць чи за два я повернуся і вже назавжди буду з тобою. Ми поберемося і поїдемо до мене на Сейм, у Вербівку. Збудуємо там хатку і вже ніколи не розлучатимемося.
Любава пригорнулася до нього, схилила юнакові на груди голівку. Але очі її були пройняті смутком.
— Не скоро ми поберемося, Жданку, — сказала сумно.
— Чому?
— Як же можна? Ще двох місяців не минуло, як убили мого дідуся... Має рік минути — тоді хіба... А раніше — ні...
— Я ждатиму скільки треба... Та все одно ми будемо разом... От тільки з’їжджу в Половеччину...
Вони ще довго шепотілися, мріючи про своє наступне спільне життя. І здавалося воно їм, як здається всім молодим, і нескінченно довгим, і таємничим, і привабливим. Ну й, звичайно ж, хотілося, щоб було воно щасливим... Їх уже не хвилювали пережиті небезпеки, хвороби, пригоди, бо всі їхні помисли були в майбутньому, в тому далекому прийдешньому часові, який манить молоду людину своєю таємничістю.
Крізь вікно до хоромини непомітно вкралися сині сутінки, і тільки тоді Ждан спохватився. Наступає вечір, а йому ж іще збиратися в далеку дорогу! Він востаннє обняв дівчину, попрощався, обіцяючи якнайскоріше повернутися, і рушив до дверей...
2
Залозний шлях починався в Києві і колись з’єднував його з Тмутороканню, а після захоплення її половцями — з Половецькою землею. Правим берегом він тягнувся до Заруба, де подорожні переправлялися бродом через Дніпро, і прямував на південний схід уже лівим, низинним, берегом, густо порослим очеретами, вільшняком і найбільше — лозою. Тому й прозвали його Залозним, тобто шляхом за лозами.
Через притоки Дніпра — Сулу, Псел і Ворсклу — виводив він у Половецьку землю, що починалася на схід від Дніпра по річці Орелі, або Углу, як називали її наші предки — давні русичі. Шлях був нелегкий, небезпечний. Нерідко по ньому гасали половецькі орди. А у весняний час, коли у ріках піднімалася вода і затоплювала броди, доводилося споруджувати громіздкі плоти. Це забирало багато сил і часу.
Самуїлова купецька валка щасливо подолала цей шлях і в середині травня стала табором під Оріллю. Вози поставили в коло — для захисту від несподіваного нападу.
— Даю два дні відпочинку, — сказав Самуїл. — А потім поїдемо далі — до Кончака на Тор... Розкладайте багаття, варіть куліш, коней потриножте і пустіть на попас...
Молоді київські кмети, що вміли в однаковій мірі й біля коней ходити, і з лука стріляти, і мечем орудувати, миттю кинулися виконувати цей наказ, бо за довгу дорогу стомилися і тепер наперед тішилися дводенним відпочинком.
Попоївши, простелили тут же, на березі, проти сонечка, попони та свитки і повкладалися спати. Лише один Ждан залишився на чатах: виліз на стару вербу, зручно вмостився в розлогій розкаряці й уважно роззирнувся на всі боки.
Ген-ген на видноколі, в тій стороні, де сходить сонце, стоїть Голубий ліс, що тягнеться аж до річки Самари. Здалеку він справді здається голубим. З півночі, заходу і півдня розкинулися безмежні степи, вкриті буйними весняними травами: ковилою, буркуном, будяками. А посеред них — Оріль. Виблискує проти сонця сріблястими плесами, шумить очеретами, поволі котить свої тихі води до гомінкого Дніпра.
Всюди тихо, ані душі. Однак тривога не полишає Ждана. Чужа земля! Половецька! Скільки люду з Русі — з Києва, Переяслава, Чернігова, Путивля — поглинула вона! Скільки сліз тут виплакано темними ночами, скільки крові пролито і нелюдських мук зазнано! Десь тут і він поневірявся, десь тут, у глибині степу, а може, й зовсім недалеко, і досі знемагають у неволі мати й сестриця! А скільки їх, безвісних жінок, дівчат, чоловіків, дідів і дітей, розкидано злою волею половчина по безмежному просторі між Дунаєм і Дніпром, між Дніпром і Доном, між Доном і Волгою, а в інший бік, на південь, — аж до Тмуторокані, аж до Обезів! І не злічити! Він добре пам’ятає, що в кожному половецькому роді полонеників було стільки ж, скільки і самих половців, а після розбійницьких нападів на Русь — і більше. І кожен з тих нещасних мріяв про визволення, про повернення на рідну землю. Та рідко кому щастило в цьому...
Потім Жданові думки шугнули в Київ, у хоромину доброго благодійника Славути, де залишилася Любава. Як вона там? Видужала? Чи знову хворіє? А якщо видужала, то чим займається? Що поробляє?
Він задумався і не зразу помітив, як з Голубого лісу виїхав загін вершників і попрямував до табору. А коли помітив, то враз скотився з дерева і почав будити сплячих:
— Вставайте! Вставайте! Гей, Самуїле, половці наближаються!
Табір миттю ожив, заворушився. Люди стривожено загули, вхопилися за зброю.
Самуїл вискочив на воза, глянув на вершників, що наближалися, підняв руки.
— Спокійно, хлопці! Спокійно! Не для того ми їхали сюди, щоб воювати зі степовиками, а для того, щоб торгувати з ними. Тому зброю держіть напоготові, а в діло не пускайте! Зав’яжемо переговори!
Половці зупинилися на пригірку.
— Хто ви? І куди путь держите? — спитав старший.
— Я купець Самуїл з Києва і держу путь на Тор, до стійбища хана Кончака.
— Що везете?
— Жіночі прикраси із золота, срібла, янтаря, скла, а також полотна, мед, віск, взуття, одяг, ножі, блюда... Все, що вам потрібно.