Дорога йшла лісом, по широкій долині. Десь збоку жебонів невидимий у густих заростях струмок. Хоча всю весну і майже півліта стояла суша і трави на полях сохли, жовтіли, а листя, в’янучи, облітало з дерев, тут було прохолодно, з обох сторін зеленіла густа стіна дубів, берез, вільхи, ліщини. Увесь ліс гомонів веселим пташиним співом.
Ніщо не віщувало біди. Вершники їхали швидко: Ігор поспішав, бо хотів надвечір добратися додому, і мчав попереду.
Несподівано з заростей вискочив кабан-сікач і кинувся прямо князевому коневі під ноги. Кінь шарахнувся вбік, і князь в одну мить опинився на землі.
Вепр злякався теж і хутко зник у кущах, а Ігор, охкаючи, намагався підвестися і не міг.
— Княже, що? — кинувся Овлур.
— Здається, я дуже забився... Допоможи мені! Овлур підвів. Та він не міг стати на ногу.
— Хоча б не перелом, — забідкався Ігор. — І треба ж такого нещастя! Майже вдома — і на тобі!
Овлур допоміг сісти князеві на коня, та, щоб їхати швидко, уже не могло бути й мови: кожен рух віддавався гострим болем.
Поволі добралися вони до села, завернули до крайнього двору. Господар, смерд Василько, молодий привітний чоловік, дізнавшись, що перед ним князь Ігор і що тікає він з полону, кишнув на замурзаних дітей:
— Геть! Щоб духу вашого тут не було! — А чорнявій молодиці, пов’язаній полотняною хустиною, кинув: — Фросино, ріж півня, вари борщ! Та позич борошна — князеві на вареники! Та хутчій! А я в садку помощу сіна, щоб князь міг спочити...
Смерд був меткий, розторопний. Намостивши у затінку під вишнями кілька оберемків сіна, понакривав його ряднами, приніс глек сирівцю і липовий ковшик.
— Пий, княже... Холодний — з погреба... А я миттю приведу костоправа Демидка чи бабу-шептуху Якилину — хай подивляться на твою ногу!
— Не треба, Васильку, — поморщився від болю Ігор. — Не треба ні костоправа, ні баби-шептухи... Краще знайди огнищанина — хай сповістить у Путивль про мене... Княгині...
— Княже, для чого огнищанин? Поки я його знайду, поки він знайде гінця та коней, мине півдня! Дозволь мені скочити до Путивля — я хутко! Одна нога тут, друга — там!
— Тоді бери наших коней, скачи! — погодився князь.
6
Князь Володимир підозріло оглянув смерда Василька зі всіх боків. Смерд як смерд. Груба плоскінна сорочка, такі ж штани з ремінним очкурем, на ногах — постоли, на голові — кучма давно не стриженого густого чуба.
Гм, невже Ігор не знайшов іншого посланця, який би викликав довіру? І потім — утік з полону! І не сам, а з половцем! Гм!
— А ти не переплутав? Може, то не князь?
— Хай мене Перун поб’є, князь! Бачив перед собою, як оце тебе, княже! А зараз він лежить у мене за хатиною, в садку... Їй-богу, то князь! Казав — прямо йди до княгині!
Володимир поміркував, подвигав плечима, а потім, урешті, наважився:
— Гаразд, поведу тебе до княгині.
Почувши смердову розповідь, Ярославна не засумнівалася в її правдивості ні на хвилину. Сплеснувши руками, вигукнула:
— Ладоньку мій! Ти прилетів до мене! — І повернулася до брата: — Готуй вози! Коней! Усе необхідне в дорогу! Я сама поїду назустріч! Та швидше!
— Княгине! — сторопів Володимир. — Куди? Сама? Насупроти ночі? Небезпечно ж! І я з тобою!
— Роби, що кажу! — відрізала суворо Ярославна. — Я хутко переодягнуся! Зі мною поїде боярин Вовк, а ти, Володю, залишайся тут!
Володимир похитав головою, але перечити не посмів. Смикнув смерда за рукав і притьмом кинувся до дверей.
Виїхали опівночі. Ярославна — попереду, на возі, вимощеному перинами та подушками, застеленому килимом, щоб м’яко було недужому князеві повертатися додому, а позаду — боярин Вовк із сотнею гриднів. Поряд з ним скакав смерд Василько, — боярин теж не довіряв йому і на крок не відпускав від себе. На окремому возі їхав старий князівський знахар і костоправ Гук.
Коротка літня ніч минула швидко. Та Ярославні здалася вона довгою-предовгою. Коли б могла, то летіла б чайкою, зозулею, бистрокрилою ластівкою до свого ладонька!
На світанку раптом пролунав веселий передзвін церковних дзвонів. Ніби на Великдень чи на Трійцю. Він линув і линув над полями, над лісами, над широкими просторами.
— Що це? — спитала княгиня.
— Це дзвонять у нас, це голос святого Михайла, — пояснив смерд Василько.
— А хіба сьогодні свято яке? Василько знизав плечима.
— Ні, сьогодні будень.
— То чому ж дзвонять?
Ніхто цього не знав. Не знав і Василько.
В’їхали в село. Хоча було ще зовсім рано, тут було гамірно. З далеких хуторів, з бічних завулків, з дворів виходили святково одягнені люди і, ведучи за руки дітей, прямували кудись вулицею.
Боярин Вовк запитав найближчих:
— Що за свято у вас сьогодні? Чому дзвонять? Люди вклонилися.
— Радість велика у нас — князь Ігор повернувся!..
— Сокіл прилетів з поля Половецького!
— Тепер і нас захистить, і воїв наших, синів наших визволить із неволі!
— А ми всі станемо за нього горою — насупроти ворога!..
У Ярославни заблищали сльози.
— Де ж він? Князь Ігор?
— На тому кутку... Ми всі туди йдемо!
Разом з народом під’їхала Ярославна до Василькового двору. Тут уже було півсела. Люди товпилися на вулиці, в дворі, поза тинами. Перед княгинею розступилися. А вона пташкою спурхнула з воза — і полетіла через подвір’я в садок.
Ігор сидів на невисокому ослоні відпочилий, умитий м’якою річковою водою, причесаний.
— Княже мій! Ладоньку! — скрикнула Ярославна, простягаючи до нього руки. — А де ж син наш, — князь Влодимир?[80]
Ігор зблід, подався вперед, — і вона ластовенятком упала йому на груди і залилася сльозами.
Він гладив її коси, цілував мокрі щоки, а в самого теж туманились очі.
— Як діти?
— Всі живі, здорові.
— Слава Богу — все тут гаразд... Одно лихо — мій нерозумний похід...
Він не стримався і заридав.
Люди обступили Василькове обійстя — теж плакали, примовляючи:
— Мученик!
— Вирвався із неволі поганської!
— Проторив стежину й іншим... Тепер почнуть повертатися і наші синочки — хто живий зостався!
— Викупить князь!
— Тому й тікав! Хоча міг накласти головою!
До Ігоря долітав цей гомін, і він тут, у цьому звичайному сіверянському селі, серед простих поселян-севрюків, зрозумів, усвідомив, що з вуст людських не злетіло жодного слова осуду, хоч він з тривогою чекав його, що люди ждуть від нього захисту від нових половецьких нападів і визволення сіверянських воїнів із неволі...