— Сюди!
Тут було сонячно, тепло і тихо. Лише гув волохатий джміль, перелітаючи з квітки на квітку, та десь тонко цвірінькала синиця:
— Цівінь! Цівінь!
Миттю попадали в траву. Овлур скинув з-за плеча торбину, дістав по шматку цупкої в’яленої яловичини і мовчки накинулися на смачне солонувате м’ясо.
А потім, стомлені, але ситі, поснули — прямо на сонці. Спали до самого вечора.
Прокинулися від недалекого кінського тупоту. Ігор скочив на ноги, та Овлур устиг схопити його за рукав.
— Тс-с-с! Без шуму! Щоб і листочок не сколихнувся! Вони обережно розсунули віття.
З лісу на галявину виїхало п’ятеро вершників. Зупинилися, розглядаючи все довкола.
— Це люди хана Кзи, — шепнув Овлур. — Я знаю їх... Старий — то батир Байток, позаду — його виводок: син та внуки. Без сумніву, їдуть по нашому сліду...
— Що ж робити?
— Якщо повернуть у наш бік, будемо стріляти! Їх п’ятеро... Я беру на себе переднього...
Тонкі стріли з залізними наконечниками миттю видобуті зі шкіряних сагайдаків і покладені на тугі тятиви луків. Один порух — і полетять у груди переслідувачам.
Та Овлур застережливо підняв палець.
— Не стріляти поки що!
Половці тим часом збилися в гурт і про щось тихо сперечалися, збуджено розмахували руками. На жаль, жодне слово не долітало до слуху втікачів. Однак, судячи по жестах, все ж можна було здогадатися, що Байток наполягав обшукати навколишні кущі, а його син та онуки пропонували їхати далі.
Напруження наростало. Чия ж думка переважить? Вступати з половцями у відкритий бій не хотілося. Сили сторін нерівні, загальна перевага на боці переслідувачів, — вони знаходилися на своїй землі і до них кожної хвилини могла прибути підмога. А хто ж допоможе втікачам? До того ж найлегше поранення одного з них ускладнить становище обох.
Ігор та Овлур завмерли — не поворухнуться. Ясно: там, на галявині, зараз вирішується їхня доля. Рушать половці далі — вони врятовані, кинуться нишпорити по кущах — хтозна, чим це закінчиться.
Врешті Байток з досадою махнув рукою і різко вигукнув:
— Уперед!
Приострожені коні важко вдарили копитами об землю і швидко понесли верхівців на протилежний бік галявини, у густий зелений ліс.
Ігор полегшено зітхнув.
— Ми врятовані! На цей раз неволя або й смерть обійшли нас стороною! Тепер по стежці нам ходу нема — будемо йти манівцями, щонайгустішими заростями, щоб не запримітив жоден собака...
5
Ця зустріч з Байтоком, що закінчилася для втікачів щасливо, застерегла їх від багатьох подальших небезпек. Тепер вони звернули зі стежки і вибирали найглухіші місця, продиралися крізь непролазні хащі, прибережні очерети та бур’яни, перебродили численні струмки, зарічки, притоки Дінця, купалися в холодних росах, мокли під дощами, обсихали на сонці, — і знову йшли, приглядаючись пильно до всього: чи не видно кочовиків, чи не загрожує їм небезпека?
Спочивали мало. Як заходило сонце, в найбільшій гущавині з віття, трави чи моху мостили кубло і лягали щільно, один побіля одного, щоб зігрітися. Стомлені, голодні, миттю поринали у важкий тривожний сон, а як тільки на сході піднімався край неба і розбурхане птаство заводило свої ранкові співи, схоплювалися і, дрижачи від холоду, рушали далі.
І знову йшли невпинно, силоміць продираючись крізь непроглядні хащі верболозів, вільшняків, ліщини та очеретів, зарослих травою, бур’янами, колючою ожиною та дерезою, шипшиною та глодом, переплетених дрібнолистою берізкою, хмелем, заснованих павутинням. Рвали на собі одяг, розбивали взуття, дряпали до крові обличчя, руки, спотикалися, падали і знову йшли і йшли — все на захід, на захід, до рідної землі.
На п’ятий день, надвечір, перепливли Оскол, а наступного дня — проминули Ізюмську сакму. Знайомі місця! Ще зовсім недавно Ігор проїздив тут на коні, зі зброєю в руках, сповнений надії на перемогу... А нині, зарослий, голодний, пробирається тайкома, як загнаний звір, боячись зустрічі навіть з поодинокими чабанами.
Він брів мовчки, понуро. Ні голод, ні спека, ні холод, ні інші злигодні цього важкого шляху не гнітили його так, як спогади про цей нещасливий похід, про страшну поразку, про втрату війська і всієї зброї, про те, що ціле крило Руської землі — Сіверщина — лишилося оголене, без захисту військового.
За Осколом почав допікати голод. Овлурова торбина спорожніла — їсти було нічого. Чалапали цілий день важко, похмуро. Нетерпеливий Овлур нишпорив попід кущами — чи не зачервоніє де суниця, чи не визирне з трави сироїжка? Та пошуки були марні. І суниці, і сироїжки траплялися нечасто.
Де ж знайти поживу?
— Треба щось уполювати, — сказав Ігор. — Звернемо до Дінця — там, на зарічках та озерах, страх скільки птаства! Небезпечно, правда, та без поживи далі не можна.
Вони звернули вбік і незабаром опинилися на березі озера. З-за густих заростей очерету, куги та верболозу доносилися пташині голоси: качине крякання, гусяче ґелґотання та ячання лебедів.
Ігор зняв з-за плеча лука, дістав стрілу. Овлур зробив те саме. Потім тихо розсунули очерет, виглянули за плесо — і завмерли: на озері вирував справжній пташиний базар! Парами плавали поважні білосніжні лебеді, хлюпоталися і пірнали у воду гуси, шниряли поміж ними вертляві сірі качки...
Одночасно звелися вгору луки, тонко задзвеніли тятиви з висушених бичачих жил, свиснули гострі половецькі стріли — і два ситі птахи, тужливо зойкнувши на все озеро, затріпотіли крилами і склали на воду свої гнучкі шиї.
Овлур роздягнувся і дістав здобич.
Це були лебеді. Викресавши вогню, зажарили їх на вугіллі, повечеряли і вклалися спати під покровом старої гіллястої верби.
Отак і йшли. Перепливали ріки, обходили зарічки й озера, продиралися крізь колючі чагарі, тайкома прокрадалися мимо половецьких стійбищ та пасовищ, широкі відкриті місця переходили вночі, а вузькі галявини переповзали в бур’янах, мов вужі, щоб ніхто не помітив.
І щастя супутничало їм — одного дня, перебрівши Малий Донець, застукали в браму сіверянського города Дінця.
Воєвода дав їм коней, припасів на дорогу — і вони, не гаючись, верхи рушили по рідній землі до Путивля...
Несподівана небезпечна пригода чекала на них неподалік Путивля, біля села Святого Михайла. Вона мало не коштувала життя князю.