— За великий гріх, мої добрі отроки...
— У тебе є гріх?
— Великий. Бо хотів, щоб наша Країна Руси мала багато своїх книжників і навчених людей. А це небезпечно для тих, хто тут тільки наживається. Коли буде багато просвіщенних — ницим і невіголосам прийде кінець. То скороминущі люди...
— Князь... не згодився нас узяти з собою? — це доскіпливий до всього син подільського кожум'яки Ставро. Бач, здогадався, про що він просив Ігоря.
— Пресвітер Григорій... не велів. Каже, се супроти нього все...
— А знаєш, Степку, він істинно мовив: це було б супроти нього. І супроти його ромеїв, звісно ж... Боїться, що русичі розумнішими від них стануть,
— Твоя правда, Глібе. Усе ти збагнув.
Степко зрадів: княжич з гордістю говорить за русичів. Уже себе до них приєднує. Яку ж вищу нагороду хочеш мати, навчителю, за свій труд?
— Глібе, ти моя надія...
— А Бог покарає Григорія? — знову доскіпується Ставро. Мабуть, вони вже всі знають, яку кривду вчинив пресвітер із Степком...
— Хай Бог йому прощає... Дуже великий гріх узяв отець на свою душу...
— Асмуд забрав від нас Святослава,— повідомив Гліб.— Каже, поки не охрещений, почне його виховувати. А я християнин, з мене вже не буде доброго воя.
— Не журися, Глібе. Для спадкоємця держави головне бути не воїнником, а мудрецем.
— Мати теж каже це...
— Правду каже. Ось і вона стала справжньою княгинею, повелителькою. Люди до неї горнуться. Люблять її і проста чадь, і містечани, і багато бояр. Заповідав Господь: народи перекують мечі на орала і списи свої на серпи. І не будуть люди воювати, а почнуть благоденствувати кожен під своєю виноградною лозою і своєю смоковницею. Отож благодать приходить не від меча, а від власних трудів. Чи це оратай, чи державець.
— Я сказав матері — нехай забере Святослава від того варяжина.
Степко кивнув головою. Але бачив, чекають від нього ще якихось слів. О, певно ж... брехня Григорієва поповзла по Княжій Горі і по Києву...
— А Григорієві слова — все лжа, княжичу. Все облуда... Але я не хочу мстити. Хочу одного: ти маєш стати справедливим і розважливим керманичем у Країні Руси. І опиратися на чесних і вірних людей. На своїх побратимів. Станеш нашим просвітником, Глібе...
Княжич уперше чув ті слова, і щоки його почервоніли від хвилювання. Але... Але чому нічого більше не оповідає Степко про себе? Чому не виправдовується? Він вірить йому. І Ставро вірить. А інші?!
* * *
Посеред хижі яскріла купа жару. То сивіла попелом, то дихала вогнем і розсипалась іскрами. Отак і надії в душі боярині Гордини. Щезали ніби у безвісті, знову жевріли, обпалюючи іскрами її сподіванки. Вона стояла на колінах перед цим жаровинням, а над нею зігнувся сивий дідисько, залибідський всевидець-волхв Сивуля. Не хотіла вірити в його сухі й тверді слова. Потай поклала собі переінакшити зловісну долю, яка з роками стала зраджувати її. Тепер уже хотіла її покрови не для себе — для свого переємця і нащадка Чурині, що вже увійшов у свій сталий молодецький вік.
Горда бояриня не могла так безслідно зникнути з Княжої Гори. Не для того вона знала стільки її таємниць, не для того поклала свої молоді літа і свою красу, аби щезнути з пам'яті владців. Її син мав продовжити боротьбу за владарювання і посісти на Горі її місце. Він мусить стати врівень із синами кращих боярських родів — навіть із самим Свенельдичем, дурнуватим блазнем. Хизується лише силою в плечах, а в голові порожньо, вітер віє. Чуриня ж має вдатний розмисл, як і вона, і вітець його. Та не треба нікому згадувати вітця. Всі знають прихильність до неї Олега — отож, може, Чуриня Олегович! Кому яке діло?
Чуриня знає вже, хто і для кого на Горі розставляє столи, хто роздає землі для полюддя, перевісища, ловища, боброві гони, борті. Все те робить княгиня. Се вона забрала до рук своїх господарство країни. О, лагідна й тиха гадюка! Се вона прибрала до рук усе життя в київській землі... В'ються навколо неї бояри і боярчуки, навіть хрестяться заради того, щоб увійти в довір'я. Ось і Претич уже хрестився, і молодий боярин Мостило, і боярин Кривченя... Але як бути з Чуринею? Йому треба стати найлішпим содругом і помічником старшого Ігоревича — Гліба. Тоді Ольга визнає її. За те й благає Сивулю: їй треба приворот-зілля для Гліба. І ще чогось, щоби Чуриня став найближчим соузником і собратом старшого княжича-спадкоємця.
А хлопець знав, як зробитися незамінимим, потрібним. Вона вже постарається йому все оповісти. Старий волхв упирається. Застерігає, щоб не кидала свого єдиного сина у пащу Пекельника, котрий каламутить рід людський заздрістю. Особливо на тій Горі.
Ніби подуріли усі від блиску багатств — всі тягнуться туди, де громаддя зрад, підступів і неслави. Чого претесь і ви туди, молоді, не з'їдені червою мздоїмства, сини чоловічеські? Якої слави шукаєте у лицемірів й упирів?..
Сивуля вопрошав більше себе. Знав, що словами нікого не спинити і не навчити — люди не вміють розуміти мудрости слів. Слухають лише свої жадання й болі.
— Поможи, волхве всевидящий. Віддячу тобі золотом-сріблом. У мене є скільки захочеш! — бояриня витягла з-під широкого паска великий вузлик, тремтячими пальцями розв'язала і висипала з нього перед собою на долівку дзвінкі кружальця, щоб старий віщун краще побачив блиск золота у відсвітах купи жару. Але старий стрепенувся.
— Що робиш? Забери сю нечисть! Вона з'їла не одну душу. Он... кров на них! Кров! Людська кров на твоєму золоті...
Гордина перелякано відхилилась убік.
— Де? Де?
— Забери і викинь, коли хочеш мати поміч від наших богів. Або вкинь у Дніпро — і нікому не кажи. Той, хто знайде його, загине...
Бояриня вдивлялась у золоті кружальця грецьких та арамейських злотників, які колись дарував їй Олег, хотіла побачити те, що бачив цей чародій. І не бачила. Каже: викинь!.. А чи знає він, як воно дістається людям? Звідки його везуть? І кому дарують?..
Почала згрібати тремтячими руками розсипані дзвінкі круглячки, знову зав'язала у вузлик й засунула за пасок. Вона викине, якщо звершиться воля її.
— Я зроблю се, коли поможеш Чурині моєму.
— Помогти йому можеш у цьому тільки ти... Іди... Гордина звелася з колін, осмикнула важкі поли чорного навершника. Певно, вона сама найліпше допоможе синові. Золото всюди дорогу прокладає...