— Се він супроти тебе, княже!.. Супроти мене тобто! Хоче русичів учити якомога більше. Силу над нами щоб узяти! Не вір йому, княже...
— Чому супроти? — ніяк не міг второпати князь.— Супроти кого Степко хоче взяти силу?
— Бо... бо... Щоб княгинею кермувати! Увесь Київ щоб обсісти! Прибрати до рук твоїх синів... Старший твій — Гліб — коли народився? Знаєш? Ти ходив тоді за Джурджанське море... а потім на печеніжинів... Не твій син Гліб! Не твій!.. Степко потай і хрестив його. Потай від тебе і від мене, І до схоли взяв. Тепер хоче Святослава, меншого твою, охрестити!..
— Гліб не мій син? А чий? — князь почав тихо злютовуватись.
— Кажи чий! — гарикнув і Свенельд на Григорія й поклав свою важку долоню на плече пресвітеру. Григорій злякався свого спалаху. Зганьбив княгиню. Втопив у неславу князя-мужа... І все через того віслюка-простолюдина... І це він — він! — його вивчив на свою голову!..
— Та я... не знаю, люди мовлять... Прости мій грішний язик, княже. Прости...— Григорій упав перед ними на коліна.
— Великий гріх на душу взяв перед Богом і людьми, мій навчителю... За що ославляєш княгиню? — тремтячим голосом обізвався Степко.
— А-а, злякався...— скипів Григорій.— Тільки ж то не мій гріх, а твій! Твій! Чув?
Степко міг почути все, що завгодно, навіть що небо провалилось над ним, що він зараз буде поглинений гієною вогненною, та тільки не це. Адже ще тоді, в Болгарії, Григорій за непослух послав хлопця до ченців у Родопи. А повернувся Степко назад... Краще не згадувати. І ось ізнову його навчитель, його кат здатен на таку ницість!..
В очах у Степка перевернулись хмарки, під вії сяйнуло сонце — він гупнув глухо, важко на землю...
— На помийницю його...— кинув зневажливо князь до конюхів.
— Та не забудьте всипати по загривку! — це вже докинув дзвінким голосом Свенельдич Мстиша. І засміявся, заливчасто, срібно.
Не було кому сказати цим людям мудрі слова Ісуса про пророків у рідному краї. Не було ні в кого зичливого слівця. Бо всі перед князем один поперед одного запобігали в услужінні. Навіть конюхи.
— Роздягай оцього жеребця у рясі!..— реготали вони на стайні.
Степко всього цього нічого не чув. Прояснилась його думка, коли почув над собою оклик:
— Та він же скопець! Леле...
Тим часом пресвітер Григорій підкотився до князя Ігоря.
— Княже, доручи мені за княгинею доглянути і дітей твоїх навчати.
— Ти? Чого навчиш їх, довгорясий? — розреготався Свенельд, ткнувши Григорія кулаком у черевце.— Ти, княже, віддай синів у руки доброго воя, щоб із них зробив відважних витязів. Ось як мій Мстиша. Ану, виходь!
Мстиша хвацько вихопив свого меча з черен і тої ж миті наставив його на меч отця свого, який уже приготувався до герцю. Обоє на мить завмерли. І раптом — зблиск леза! — і меч Свенельдів розламався навпіл!
— Овва!..— захоплено примружився князь.— Це справді вояк. А хто ж твій навчитель, Мстише?
— Дядько Асмуд! — гордо випрямився Свенельдич.
— Асмуде, бери і моїх синів до себе в науку. Залишайся тут. І княгиню оберігатимеш.
— Але я маю знати, княже, як пошануєш мене за цю працю.
— Асмуде, проси у князя більше сіл. У нього он яка велика земля — і скрізь родюча,— сміявся Свенельд, підштовхуючи свого содруга в бік.
— Як виховаєш добрих воїв із моїх синів, віддам тобі в полюддя землю уличів.
— Таж вони ще не під Києвом!
— Забереш собі — пригорнем і до Києва. Маєш доброго меча, а мої сини тобі допоможуть.
— Ти мудро вирішив! — здивувався Свенельд такій спритності Ігоря. І з Асмудом хоче розплатитись, і землю улицьку під себе підіб'є водночас варязькими мечами...
— Княже,— підбіг старший конюший.— Там отой... Книжник!.. Що накажеш з ним робити? Він скопець...
— Що? Га-га-га!.. Ото розвеселив! Ну, то всипте йому батогів — і нехай іде геть!.. А де ж той брехун? Де Григорій?
Пресвітера вже не було. Ніхто не помітив, що, як тільки Степка потягли до стайні, пресвітер пішов геть, заблукавши серед парканів і комор Княжої Гори.
Степко очуняв після побоїв уже під вечір. Він побачив кімнату своєї схоли, де лежав на лавиці. Побачив кілька очей, що дивилися на нього з-під стін.
— Тобі як? Боляче били? — схиляється над ним золотистоголовий юнак. Знайомий розріз очей і зблиск їхній — зеленавий — такий знайомий і рідний. Гліб! Княжич поправляє йому на грудях ряднину. Як схожий на матір. І також на Ігоря. Таке саме кучмасте бронзове волосся й відвага в обличчі.
Згадав підступний оклик Григорія: "А старший твій коли народився?.."
Гліб — старший син Ігоря та Ольги. Степко його і хрестив, і грамоти навчав.
Степко застогнав. Не від болю розшматованої батогами шкіри — від обади людської... Хотів би мати такого сина, та ніколи не матиме... Чого ж пресвітер так люто його оббрехав? Навіщо? Щоб розправитись з ним руками князя і варягів!.. Але ж чому така жорстока помста? Невже спостеріг, що княгиня була для нього усім на світі — і сонцем-щастям, і бідою?.. Тільки ж коли він це спостеріг — чи ще тоді, в молоді їхні літа, коли вона з жалем дивилась на його порепані від морозу босі ноги, чи вже тепер, тут, на Княжій Горі, коли він увесь здригався, забачивши її легку ходу... Хтозна...
Але вона завжди лишалась для нього недосяжною. Княгинею. Мудрим владцею. Володаркою, яка вросла в цю землю розумом і душею. Він допомагав їй вкорінитись. Відірвана від старого дерева гілочка тут проросла, з неї розгіллячилось міцне деревце, яке квітувало і давало плоди. Він допомагав княгині вкорінюватись далі, обрости мудрими і досвідченими радцями, книжниками, здателями, які ставали її опорою. Щоб діти її не були чужаками на землі, на якій народилися і росли. Горе державі, коли нею кермують загребущі находники!.. Досить їх бачила вже Русь...
От і Гліб уже виріс разом із подільськими отроками. Найліпший виучень його. Може, стане колись просвітником-князем.
— Я тебе забрав із стайні,— розповідає княжич.— Вони так били, що не могли вже й зупинитись. Я почав кричати на них... Вони побігли до князя, а я із Ставром принесли тебе сюди.
— Спаси Біг тебе, княжичу... Мені не боляче. — рвонувся підвестись з лавиці. Але від пекучого болю потьмарилось в очах...
— Ми тебе посадимо, чекай! — отроки підняли сухорляве, вив'ялене тіло навчителя й допомогли сісти.— За що вони?