Але виходило, що Малко вважав її слабкою... що її тримала мовчазна згода нових і старих бояр київських... Справді-бо, це, мабуть, так... А вона, отруєна владою, не помічала цього... Якою іншою стала вона через літа й роки!... Малко відкрив їй саму себе. Справді, він великий подвижник... Ні, вона, мабуть, не змогла б перемогти себе так, як це зробив він.
— Що будеш нині робити? Я йду до Царгорода, у Києві залишається тільки воєвода Претич...
— Чекатиму твого повернення. Дивитимусь, що вчинять твої бояри. Якщо звелиш, допомагатиму твоєму воєводі. Цих сіреньких, непомітних боярчиків треба боятись. Я знаю їм ціну! Це вони вбили мого вітця... потім мене полонили і віддали в твої руки... Ти не знаєш, що оті тихенькі посередності мають найгостріші зубія і найбільшу заздрість. Їх багато. Коли вони з'єднуються, вони перемагають наймудріших. Вони безжалісно знищать усіх, хто кращий, хто розумніший і чесніший від них. Бережися їх, княгине!.. Я вже обпікся... З мене досить...
— Було і в мене таке,.. Я бачила їхні зловісні лиця, коли вони приступом ішли на мене... а я з дітьми!..— очі її зблиснули спогадом. Та краще його не було б!.. В очах сяйнуло полум'я пожежі, котра палахкотіла навколо її терема. А вона, задихаючись від гару і диму, міцно тримала за руки своїх маленьких донечок... О Господи, де їхні чисті душі? І ось тепер...
— Що маю нині робити?
Те, що й робиш. Але знай, якщо спіткнешся, вони відразу ж тебе оббрешуть, а в брехню вірять усі! То правдивим словам не ймуть віри!.. Якщо ж будеш удачливою — пробачать.
Проте не забувай, що мудрий чи розумніший завжди стоїть на дорозі у сіреньких і нездарних, завжди їм заважає. А сірий натовп швидше розуміє подїбних до себе. Вони йому зрозуміліші. Тому й переходить на бік захланників, які тільки й уміють кричати, буцімто вони стоять не за себе, а за народьство!...
— Це так, Маломире... Я вірю в твою чесність.
— Дякую, княгине, за довіру. Але для мене твоя довіра небезпечна. Бо довіряють мені і київські мужі. Якщо кияни зворохобляться і змусять мене робити те, чого ти не хочеш, що тоді скажеш?..
— Що ти зрадник...
— Це так. Через те краще я допоможу твоєму воєводі порадою, коли треба буде. Але й біля воєводи потрібне око. Пристав до нього мого Добриню і дай йому мечників... Хтозна, чи не перекуплять бояри твого молодого тисяцького... І тоді!..
Ольга жахнулась своїй легковірності. Вона залишала Київ на волю бояр, тих, котрі вбили останнього Києвича, котрі палили її живцем з дітьми, котрі зрадили й Ігоря, й Маломира... О, гадюче боярське плем'я!
— Дякую тобі, Малку, за слушні слова. Хочу повинитись перед тобою за Малушу. Люблю її, яко свою дитину. І довіру маю до неї. Але Святославу ліпше взяти в жони царгородську царівну. Розумієш? Тут справа величі Країни Руси.
— Я розумію, княгине. Та повір мені, Царгород дивиться на нас як на дикунів. Не сподівайся.
Ольга загасила лукавий осміх в очах; Звідки він знає, як дивляться на русичів у Царгороді чи в Болгарії. Та змовчала. Нехай Малко не має зла супроти неї.
— Підемо побачимо, що і як там...
— Як знаєш, княгине. А своїх гінців уже туди послала? З попередженням?
— Навіщо?
— Київська правителька — це не печенізький розбійник. Її мають прийняти з великою честю. Мають відкрити їй ворота, врочисто зустріти перед в'їздом...
— Сьогодні й пошлю гінців.
— Хіба на тебе там чекають?
— Далебі, ні... Пошлю зараз... Але не втямлю, живеш, яко простолюдин, а мислиш, яко державець, які твої надії? Що хочеш здобути на сім світі?
— Того, що хочу, не здобуду за життя, княгине... Хочу милосердя і... слави... Я знаю, вони прийдуть до мене тільки на поминках...
Малко не хотів більше говорити — злегка вклонився і вийшов з її вітальниці. Гіркий буг передавив їй сльозами горло. Яку ж мізерність бажає цей князь від життя!.. Але ні, він не зломлений, він не переможений нею. Він з отакою ж гідністю стоятиме і на суді перед Богом. В серці його ані краплини заздрощів чи бажання помсти. Тож мечники правду казали, що він не хотів, щоб убивали князя Ігоря. А на його місці чи змогла б вона знайти в собі стільки самозречености? Хто знає... Втім, він жадає милосердя й слави. Він і справді їх заслужив. Але ж хіба не знає, що слава окрилює тільки звитяжців на полі брані? А справжні подвиги духу й серця обходить стороною. Бо славу народжують люди, слабкі духом і волею, і через те їм не збагнути сильніших духом і мислію. Уславлюють тих, хто має в руках і в тілі силу, бо слабкі завжди хиляться перед грубою силою найперше.
Після бесіди з Малком здалося, що на душі її стало погідніше, і відчула, що дивилась на світ якось інакше, і розуміла його ніби глибше... Втім, може, Малко хотів показати, що він розумніший від неї?
Кого ж послати гінцем до Царгорода?
Царгород кликав її нестерпно і настійно... Коли Святослав приведе собі царівну-жону, Малушка буде у них... ключницею... Наперекір Малкові... Бо надто вже впевнений він у своїй перевазі над нею, княгинею!..
Тримайся ж, київська княгине! Хай твоя мудрість і обачність не зраджують тебе. Уміла плисти по розбурханому морю житейських пристрастей. Тепер хвилі цього моря покотять тебе до самої столиці вселенської слави — Константинополя. Не втрать там своєї гідности. Здобудь і там перемогу. Як завжди вміла здобувати лагідним словом, зовньою покорою і твердою волею.
Де гонець до Царгорода? Де той Ставро кучерявий, що вміє бесідувати по-ромейськи? Ще про нього говорив Степко Книжник — його це виучень! Покличте до неї Ставра Подолянина!..
* * *
У Константинополі знали від київського гінця, що скоро прибуде сюди велике посольство Країни Руси на чолі з самою княгинею. Але коли невдовзі до берега в гавані Суд причалило кілька сотень лодій, розгубилися: не сподівалися, що прибуде така сила людей — купців, воїв, корабельної челяді й усякого люду високого чину і роду. Хоча було сказано, що прибуде й сама княгиня Ольга, проте не вірили в таке. Мало хто із володарів ближчих сусідніх держав нині добирався до ромейської столиці. А вже що із самого далекого Києва, який, здавалося ромеям, на краю землі, та ще й жінка-правителька прибуде,— не йняли віри. Гадали, київський гонець говорить так, щоб краще підготувались константинопольські урядовці до зустрічі руської сольби.