Веліла покликати Малка-конюха до покоїв. Ходила по вітальниці, од вікна — до порога, від порога — до вікна. Хрускала пальцями, думками витала десь понад землею, заглядала в далеку свою минувшину і бачила себе перестрашеним викинутим із рідного гнізда пташеням чи то одвічно самотньою зигзицею, що намагалась з поміччю простих людей утриматись на вершині цього розгойданого світу. А що ж у будучині? Розгладжувала тонкими довгими пальцями глибокі зморшки на чолі і довкола затвердлих уст.
Вона зуміла утримати свій вутлий човник на хвилях диких людських пристрастей і пристати до високого берега ріки життя — у граді Києві. І ось тепер вона сама кличе до себе того князя, що колись було покликав її до себе і перевернув її долю... Що все життя переслідував її тут, в Києві, і нарешті здійняв руку на честь її сім'ї...
Незчулася, як на порозі уже постав старий чоловік. Сива, рівно підрізана борідка, сиве — до пліч — охайно причесане рівне волосся. А з-під широких сивих брів гостро зиркали на неї світлі, блискучі від внутрішньої напруги очі. Насторожені, змучені.
Стоїть, трохи згорбившись. На ньому звичайний полотняний одяг — сорочка до колін і ногавки. Тільки широкий шкіряний пасок зі срібною застібкою. На ногах м'які постоли. А були ж колись хзові чобітки!.. І окрил із багряної вольниці, і сорочка із золотистого шовку. Таким уперше побачила свого знатного бранця, що привели їй як викуп його ж іскоростенські бояри. А тут жебрак, та й годі. Хіба що невидима мука надто глибоко зборознила його чоло... та отой сторожкий вивчаючий погляд... Та постава гідна, спокійна й навіть трохи велична. Стоїть в очікуванні, не згинається в поклоні, не принижується перед владичицею його життя. Певно, ще пам'ятає, що він князь. Й ні на крихту позірної скорботи!.. Якийсь увесь не зверхньо гордий... і навіть гарний...
Маломир деревлянський — останній паросток Києвичів і Ніскиничів. Останній законний нащадок всього придніпровського краю. І вона тепер володіє його землями, його людьми, його дітьми і ним.
Проте володіє, можливо, до часу. Простолюдини-кияни пам'ятають свого законного переємця...
— Я покликала тебе, Маломире, бо хочу сказати, що ніколи твоя Малуша не буде жоною Святослава. І щоб ти не підсилав до мене своїх людей.
Малко мовчав. Тільки побіліли закрайки його твердих уст.
— І ще хочу сказати, що можеш іти у свою землю і будеш там вільний. Не тримаю тебе тут.
Малко скрушно похитав головою.
— Але я і тут... вільний. Тут мої діти. І Київ — мій град по роду. Від батька свого Оскольда маю його.
— Твій? Але я тут володарка. Від убієнного тобою князя-мужа маю сю спадщину. І мої діти, а не твої, успадкують цю Країну Руси.
— Так, мовиш правду. Ти володарка в Києві. Але моєю милістю. Знай, бо я так вирішив.
— Ти вирішив? — вилиці княгининого обличчя побіліли, посіріли... Вона чує те, що десь відчувала в глибині душі і боялась вимовити. Адже якби Малко зробив у Києві заклич до киян, чи утримала б вона київський стіл?
— Не знаю ніякого Оскольда. Був тут Олег. Був князь Ігор. Усі про те відають.
— Так само відають і про Оскольда. Бережуть його могилу і довіку берегтимуть пам'ять про його державу. Олег-находник незаконно убив Оскольда. З поміччю бояр-ізрадців. Ти знаєш добре про це, княгине. Ти веле мудра повелителька і тому не велиш руйнувати його могилу. То слава руської землі.
— Тоді ж... чого ти не тікаєш з Києва? Чого чекаєш?
— Послухай мене, княгине. Ти вмієш слухати добрі поради,— він усміхнувся самими очима. Вони були, виявляється, темно-синіми, глибокими. Обличчя його ніби розправилось від зморщок, і від того він помолодів на добрий десяток літ. Але — на які поради він натякає? Вона ніколи нікого не слухала, точніше, всіх вислуховувала, а робила по-своєму. Втім, слухала вона колись Олега. І добре робила! За його порадою стала жоною не Малка, а Ігоря, а відтак і київською правителькою. Хоча — хтозна? — може, було б все інакше і... набагато краще... Вона мовчала. І те мовчання Малко сприйняв як її згоду слухати його далі.
— Отож... кияни хощуть зробити мене своїм князем. По закону. Збираються те зробити, коли ти і твої дружини та варяжини ізійдуть із Кисва. Але я сказав: старий єсмь. Нехай наші діти, які любляться, з'єднаються між собою і з'єднаються без крови наші країни. А ми з тобою будемо від того радіти, доживаючи свої літа.
— І вони що?
— Хто?
— Кияни.
— Вони зраділи цьому...
От де розгадка подільської сольби Житяни та Мальви!..
— А ти чого не хощеш бути князем? Дивно...
— Даремно не віриш мені. Якби хотів, давно утік би в свою землю. Відаєш, мої люди мене звільнили з Любеча. Водили у свою землю, а я повернувся до Києва.
— Не розумію тебе... Чому так робив?
— У моєму самотинному бутті в Любечі мені відкрилась нова істина життя, княгине. Людина є вільною, є володарем світу, коли вона перед собою чесна. Тоді вона перевертає навколо себе світ.
— І ти його перевернув? — мимовільно княгиня посміхнулась, оглядаючи його полотняний одяг і постоли.
— Як бачиш. Я тут, перед тобою, а не там.
— Не збагну...
— Найбільший подвиг людини — перемогти себе. Визнати свої провини, відкинути спокуси влади, жадання помсти і вознестись над подібними до себе.
— Чому ти так зробив? Навіщо тобі така перемога?
— Подивися навколо себе: у київській землі влада тримається силою бояр. Вони, бояри, бояться мене, що я заберу в них сваволю. А тебе терплять, бо ти слабка. Ти їх не чіпаєш — вони тебе терплять. Тепер твій час — ти знайшла рівновагу між собою і велеможцями Києва.
— Ти помиляєшся, Маломире. Я не рівновагу знайшла, я створила навколо себе нових велеможців, з простонароддя. Вони захищають себе від старих бояр і мене також.
— Це правда. Тут і є твоя мудрість, княгине. Але я знаю, що ні старі, ні нові боярове мене тут не підіпруть. Тому я мушу відмовитись від Києва, Повір, нелегко себе в цьому було переконати! Але я це зробив. В цьому мій подвиг, я думаю. Втім, його ніхто не побачив і не поцінував. Навіть ти. А я позбавив народ свій великого кровопролиття, подарував йому мирні літа.
Княгиня оніміла. Тож виходить, її мудрість тільки часткова... а все майже залежить від нього... І справді, що було б, коли б він згодився повернутись в Іскоростень, відбити деревську землю з-під влади Києва, а потім розпочати війну з Києвом, щоб самому сісти тут на отчий стіл? Може, й не переміг би, але скільки крови було б пролито!.. Таки ж і справді — він переміг себе... Своє владолюбство приніс у жертву мирному життю своїх людей. Краще поганий мир, ніж добра війна!..