Я говорив довго та бурхливо. Все це мені не подобалось — розмова, усміхи та загадкові погляди. Я знечев'я відчув неймовірну ненависть до Котенка, до його блискучої голови з рівним переділом, до його голеного сухого обличчя, до його скрипучого голосу. Червоний метелик цигарки заплигав раптовніше.
Аріядна засміялась.
* Перебаранчати — заважати
* Шелевіти — ворушити.
* Рахманний — сумирний, тихий.
— Ах, мій котику, ви такий дурник. Чи ви знаєте, хто такий Котенко?
— Мене це не інтересує. Авантюрист, яких багато.
— Він саме з таких, яких мало, — сказала Аріядна і, лежачи горілиць та час до часу замовкаючи, щоб затягнутись папіроскою, говорила:
— Котенко, мій друже, це незвичайно зручний агент одної з вели-кодержав, зацікавлених справами Сходу. Це людина в тих справах просто незамінна. Ніхто не знає його справжнього імені. От ви знали його як Котенка, а він тут зовсім не так називається. Його звуть "полковник". Найхитрішої та найрафінованішої бестії не найдете ніде на континенті у списах секретних агентів. І ви знаєте, в чому справа? На кордонах двох великодержав на Сході є область, що приблизно рівняється чотирьом Франціям. В мові секретних рапортів ця область зветься "зона 13-15". Ось там той ваш Котенко підіймає повстання, звичайно, на користь третьої держави. Але це так зроблено хитро, що ніхто, крім нього й головних діячів майбутньої акції, нічого не знає. Ані звідки приходить зброя, за якою, між іншим, він сюди приїхав, ані імен головних керманичів ірриденти, ані справжньої бойової спроможности повстанців. А найголовніше, депеші, що Котенко їх висилає та отримує, досі не можна розшифрувати, бо він і змовники оперують чортівською шифрою. Чи не правдива воля неба, що цей Котенко зацікавився мною?..
— Але хто ж ви такі, Аріядно?.. — спитав я несміливо.
Вона засміялась і, замість відповіді, поцілувала мене. Метелики цигарок (як я притьмом бачив у мовчазному дзеркалі), полетіли на землю і згасли.
* Напричуд — навдивовижу.
Котенко знов чекав у вестибулі готелю, щоб запросити мене на вечірній аперетив. Він був завжди мерзотно елегантний, рівно ввічливий, цей клятий авантюрист. І чи не міг я не помітити в його сірих очах повного презирства до мене, цілковитого нехтування моєю особою, яка цікавила його тільки тому, що мені, такому наївному дурневі, випало щастя бути разом із чудесною Аріядною? Я — дійсно наївне дитинча, думав, що у нього є якийсь сентимент, якась лагідність спогаду, що сповиває людей синьою млою, що він справді любив мене ще з тих часів — з ковенської в'язниці, де колись збіглись напричуд1 наші дороги. Але це, розуміється, було нісенітне: він зовсім, певно, і не пізнав би мене, не підійшов би, не завдавав би собі труду говорити зі мною, якби не Аріядна. І тепер він, стоячи зо мною в барі, чортівськи-мрійливо говорив:
— Інтригуюча жінка, ця ваша знайома. Ви вибачте, я не входжу недискретно в ваші інтимні справи, я і не говорив би цього, якби не наша приязнь: ви катівськи щаслива людина, вам таланить навіжено. Є, так, є в цій жінці не то, що краса, а стиль, ота особистість, якої може не мати навіть найгарніша у світі істота. Цей її голос, її спосіб поведінки, її шик, здається на перший погляд ніякий, а це величезна таємниця, це фатальна таємниця.
Я мовчав, бо бачив, що всі ці дні він мене "обробляє". Він мав мене за крихку людинку, яку можна обкрутити. Я знав, до чого це все йде: він хотів просто виторгувати в мене цю жінку. Він хотів, щоб я розповів про неї все, що знаю, а потім відшився безповоротно, не перешкоджав йому своєю вічною приявністю, боком дурного трикутника, змився, немов із дощем, даючи йому змогу вільно, зовсім вільно пробувати дороги до щастя. Він поїв мене, запобігав переді мною, він удавав переді мною приятеля, самітного, стуженого тільки за цікавими й симпатичними людьми, але я був певний, що він тільки чекає на хвилину, коли зможе мені сказати: "кілько хочеш?.." і потім, "полагодивши формальності", зміряти мене презирливим поглядом і сплюнути в мій бік. Він, без сумніву, мав мене за одного з тих лиликів неозначеного фаху та заняття, яким не подають і руки, які мають в соціальній драбині своє місце і свою назву, але, на жаль, з ними треба рахуватись, коли вас цікавить жінка, замішана в цілу історію. Я був певний того, я тільки чекав, я хотів, щоб він мені натякнув на це хоч півсловом: я в мріях насолоджувався приємністю, з якою саданув би по його лиці та розчавив би йому носа. Може, він бачив іноді по мені думки, що перебігали чолом, як хвильки, але він не зважувався сказати.
— Мистецький світ, — зідхав він, — дивний і хвилюючий...
Я забув, про що мені тоді говорила Аріядна, — про зону 13-15. Я мало вірив у те, щоб Котенко міг бути якимсь одчайдушним полковником Льоренсом. Ні, він не був навіть із раси таких людей. Щось йому бракувало до того. Він був міцний, то правда, він був сміливий до нахабности, він любив риск, він мав фантазію, але, далебі, це вже Аріядна його ідеалізувала. Я думав, що вона це просто вигадала, от так собі, зложила цілу цю історію, тому що їй хотілось, щоб так було. Вона часто розповідала мені історії, що видавались мені прочитаними в якомусь сензаційному романі, вона розповідала теревені так щиро та захоплено, начеб сама брала у них участь, і все це я пояснював тільки її вдачею, звичайної паризької нетлі, що живе нічними примхами. Так було, напевно, і з цією справою Котенка. Ні, я розчарувався в ньому. Він мені видався за дня просто нецікавим, буденним; таким, як усі, звичайним буржуа, примітивним комівояжером, чоловіком від дрібних і неохайних справ, може, провінційним актором.
Я вульгарно сказав йому:
— Котенко, я догадуюсь, до чого все це йде. Краще буде, як ми перестанемо бачитись. Ви не думайте зробити з мене дурня.
— Про що вам іде, друже?
Він удавав, що не розуміє мене.
— Звичайно, про Аріядну.
Він відразу схолоднів і засміявся.
— Ви помиляєтесь. Те, про що ви думаєте, існує тільки у вашій фантазії. Коли б я був зацікавлений Аріядною, я не потрібував би вашого посередництва, мій молодий друже. Такі люди, як я, не люблять посередників у жадній справі. Мене просто цікавила ваша знайома як непересічна істотка, скажім, як зразок окремої жіночої породи.