Це було 1897 року. Стояла холодна зима. Вранці у четвер кюре Поносе прокинувся з твердим наміром поїхати до Вальсонни по своє щотижневе відпущення гріхів. На його лихо, вночі нападало стільки снігу, що дорогою годі було проїхати. Клошмерльський кюре однаково вирішив рушати, не слухаючи ні докорів, ні зойків своєї служниці: він вважав себе смертельним грішником, перебравши дещо міру з Онориною за останні кілька днів вимушеного неробства. Кюре двічі впав, але відважно їхав уперед; однак він не годен був подолати більше як чотири кілометри. Він повернув назад і насилу добився пішки додому, —цокотячи зубами. Онорина вклала його в постіль і напоїла гарячим чаєм, щоб він спітнів. Нещасний почав марити, а все через смертний гріх, в якому він ніяк не міг пробувати. Зі свого боку, кюре Жуфф, не дочекавшись Поносса, страшенно занепокоївся: післязавтра він мав правити врочисту месу й тепер запитував себе, чи має на це право. На щастя, кюре Вальсонни не, бракувало спасенних ідей, Він послав Жозефу на пошту переказати Поноссові телеграму з. оплаченою відповіддю: "Як звичай но. Дотримуюсь твердо. Miserere теі'із зворотною поштою. Жуфф". Клошмерльський кюре відповів відразу: "Absol-vo te. П'ять Pater і п'ять АУЄ. ЯК звичайно. Більше трьох. Велике каяття. Miserere 1 неиайно. Поносе". Відпущення з молитвою для каяття прийшло телеграфом за п'ять годин.
Обидва священики були в захваті від такого швидкого засобу й вирішили користуватися ним постійно. Та їх спинили докори сумління: надто вже легко збувались вони гріха. З іншого боку, догма сповіді сягає в такі глибокі часи, коли про телеграф і гадки не мали. Тож їхнє нововведення порушувало питання про канонічні права, і щоб з'ясувати цю проблему, треба було б цілої асамблеї теологів. Вони боялися вчинитл єресь і постановили вдаватись до послуг телеграфу хіба що в крайній потребі, яка виникала за весь час лише тричі.
Через двадцять три~роки по перших відвідинах Поносса свого приятеля кюре Жуффа остаїшій потрапив у поїш-гідне стаповищо, втративши Жозефу, якій було шістдесят два роки. Вона майже до останньої хвилини зоставалась у задовільному фізичному стані, правда, погладшавши до вісімдесяти кілограмів — значна вага для жінки, що її стан в обхваті не перевищував ста п'ятдесяти восьми сантиметрів. Цей зайвий тягар викликав опух ніг, а ожиріння сорця порушило його нормальну роботу. Вона померла від грудної жаби. Кюре Жуфф не взяв нікого замість еї: принатурювати нову служницю до своїх звичок він вважав завданням понад свої сили. В п'ятдесят п'ять років з гаком він угомонився. З нього було досить послуг жінки, яка приходила сяк-так прибрати у домі та приготувати йому обід. Увечері він вдовольнявся тарілкою супу та шматком сиру. Не відчуваючи більше потреби у відпущенні гріхів, в яких так важко признаватись, він став утримуватись від візитів до Клошмерля. Це утримання зовсім вибило з колії життя кюре Поносса.
Поноссові тепер уже й самому було під п'ятдесят, і він би вже давно спокійно обходився без Онорини. Віддана служниця була теж у похилих літах і годилась у відставку, тільки, на відміну від Жозефи, вона худла й висихала,
1 Моє співчуття. Відпускаю тобі. Отче наш. Богородиця. Співчуття (лат.).
2* 35
зробившись мов та жердина. Але кюре Поносе, що так і зостався несміливим, боявся образити бідну жінку, поклавши край стосункам, в яких уже не мав доконечної потреби. Поведінка Жуффа, однак, спонукала його прийняти відповідне рішення. Треба сказати, що подорож до Вальсонни була великою мукою для клошмерльського кюре, в якого виріс чималенький живіт і починалась емфізема. Перед кожним пагорбком він мусив злазити з велосипеда, а коли з'їжджав униз, йому наморочилась голова. Поки колега відвідував його, він ще трохи бадьорився. Але як побачив себо приреченим —їздити тільки самому туди й назад, то вирішив, що сумні рештки від Онорини не варті стількох годин надлюдських зусиль. Він сказав їй, що вже нічого не може. їй це дуже не сподобалось, і вона почувала себе ображеною, чого кюре й побоювався.
— Можо, вам тепер подати молодепьку, пане Огюсте-не? — просичала вона.
"Паном Огюстеном" вона називала його тільки в поважних випадках. Поносе заходився її заспокоювати.
— Молоденькі,— оказав він,— були потрібні тільки Соломонові та_ Давиду. А зі мною справа простіша: мені більше нічого не потрібно, люба моя Онорино. Ми вже в таких літах, коли треба жити спокійно й безгрішно.
— То все стосується вас,—відтяла Онорина.— Як па мене, то я зроду не грішила.
З погляду вірної служниці, це була щира правда. Врна завжди вважала святим усе, що подобалось кюре, якому прислуговувала. І вона повела далі своїм владним голосом, від якого доброго священика кинуло в дрож:
— Ви гадаєто, я цо робила тому, що сама така розпусна, як оті клошмерльські потіпахи? Як би це робили всякі Пюте, що так і в'ються коло вас? Вам слід червоніти на саму тільки думку про таке, пане Опостоне,— це кажу вам я, бідна жінка! Я старалась тільки задля вашого здоров'я, бо ж усім добре відомо, що чоловіки захворюють на голову, коли їм цього бракує. Задля вашого здоров'я, чуєте, що я вам кажу, пане Огюстене?
— Я знаю, добра моя Онорино, знаю,— пробурмотів у відповідь кюре Поносе — Це вам буде зараховано на небі. .
Для клошмерльського кюре то був важкий день, за яким пішли дні й тижні, коли він жив під наглядом, оточений всякими підозрами. Заспокоїлась,Онорина тільки тоді, коли кінець кінцем пересвідчилась, що забраного від-
36 ' л неї привілею не буде віддано ніякій іншій жінці. 1922 року, через десять років по тій розмові, стосунки між клошмерльським кюре та його служницею були вже бездоганні. 1
Кожен вік має свої потреби й свої радощі. Ось уже десять літ кюре Поносе видобував свої радощі з люльки, а надто з вина, чудового клошмерльського вина, що його він навчився вміло вживати. Ця наука потроху прилучилась до його апостольської віри. А щоб ці слова були зрозуміліші, пояснім дещо.
Прибувши тридцять років тому до Клошмерля, юний священик Огюстен Поносе знайшов паству, що складалася із самоґо жіноцтва,— чоловіки в ній числилися тільки як виняток. Запалений юним завзяттям і бажанням сподобатись у архієпіскопаті, новий кюре, гадаючи, що чинить кращо за попереднього (одвічна ілюзія молодих!), заходився навертати чоловіків до віри. Та швидко він зрозумів, що не матиме ніякого впливу на них, оскільки з нього ніякий знавець вина, без чого й людипа в Клошмерлі не людина. Про людину тут судять за догустатор-ськими здібностями. Той, хто за три ковтки, поганявши вино кілька разів у роті, не скаже: "Брульї", "Флері", "Моргон" чи то "Жюльєна", вважається у цих завзятих виноградарів звичайнісіньким йолопом. А Огюстен Поносе у винах геть нічого не тямив. За все своє життя він пив тільки дикі семінарські сумішки або, вже в Ардеші, вино з вичавок, про яке сором і згадувати. Сила божо-лейського "Вина спочатку його приголомшила: це не була слабенька бурда для причастя, ані мікстура для хворих на'шлунок проповідників.