Та в своїх діях кюре Поносе керувався почуттям обов'язку. Він заприсягся, зазнавши поразки на вині, не здаватись і здивувати своїми подвигами клошмерлян. Наснажений євангельським переконанням, він став учащати до заїзду Торбайона і там випивати без церемоній то з тим, то з тим, відповідаючи жартом на жарт. Частенько дехто закидав щось дошкульне щодо звичаїв святої братії, проте кюре Поносе не ображався, і Торбайонові клієнти раз у раз наливали йому в чарку, заповзявшись побачити його якогось дня "п'япого як чіп". Але янго —охоро-нець кюре Поносса оберігав пристойну ясність його розуму та гідні служителя церкви манери. Цьому опікунчому янголові допомагала в його святій справі Онорина: коли хазяїн довго барився, вона виходила з будинку, що стояв навпроти заїзду, перетинала вулицю й ставала на порозі суворим образом — справжнім втіленням докорів сумління.
— Пане кюре,— казала вона,— вас кличуть до церкви. Ідіть, бо треба!
Поносе допивав склянку й відразу підводився з-за столу. Онорина пропускала його попереду, зачиняла за собою двері й кидала нищівний погляд на гультяїв та п'яниць, які розбещували її хазяїна, зловживаючи його довірливою добродушністю.
Цей захід по привів, до бога ані душі. Але зате Поносе зробився справжнім зпапцем вип і цим завоював повагу у виноградарів Клошмерля, які казали, що він "не гордий", "по проповідник за два су", а "завжди готовий чесно, по-паськи порохилити чарчину". За якісь півтора десятка років піс Поносса пишно розцвів і зробився велетенським божолейським посом, що його колір був пурпурово-фіолетовим, чимсь середнім між барвами капонікової та кардиналової мантії. Такий ніс не міг не викликати довіри в краї.
Ніхто не може стати знавцем якоїсь справи, не маючи до неї смаку, а смак породжує потребу. Достоту те саме сталося й з ДІоноссом. Він уже ніяк не міг обійтися без вина, і його щоденна порція доходила до двох літрів. Ця доза не тільки ніколи не каламутила йому розуму, а ще й тримала його в блаженному, хай дещо.штучному, стані, який чимдалі дужче робився необхідним для кюре при вічних злигоднях його служби, ускладнюваними, крім того, домашніми прикрощами чероз Онорипу.
Постарівши, служниця дужо змінилася. Коли кюре Поносе знову замкпувся в своему суворому безшлюб'ї, Онорина перестала виявляти до нього таку уважність і пошану, як перше було, і швидко втратила всяку побожність. Замість молитов тепер вона воліла вдаватись до нопюхів табаки, які, видимо, приносили їй величезне задоволення. Трохи пізніше, добувшись до старих запасів пляшок з вином, що назбиралися в льоху — неоціненного багатства, складеного з пожертв парафіян,— вона стала нити і деколи набиралася зовсім без міри. Вдача в неї зробилася сварлива, працю вона занехаяла, та ще й стала недобачати, і безперестану бурмотіла якісь дивні погрози, сидячи на самоті в кухні, куди Поносе більше не наважувався й носа потикати. Його сутани були тепер брудні, ґудзики на білизні повідлітали, нагрудники держалися абияк, і жив він у постійному страхові. Якщо Онорина колись давала йому задоволення й прислуговувала, то тепер через неї повернулися до! нього давні дні великої нудьги. Зрозуміло, що сьорбнутої старого "вина стало тепер більше ніж будь-коли необхідною втіхою для клошмерль-ського кюре.
Інших насолод він скуштував завдяки мадам баропесі де Куртебіш, коли вона остаточно поселилася в Клошмерлі 1917 року. Щонайменше двічі на місяць він обідав у замку за одним столом з баронесою, де' до нього виявляли повагу, — не так, власне, до його особи, як до тієї засади, пересічним представником якої він був ("сам він якийсь тюхтій",— казала про нього позаочі знатна дама). Проте він не відчував цієї тонкої різниці в ставленні, і виявлена досить відверто пошана,— баронеса-бо кожного вміла тримати па його відповідному місці! — страшенно йому лестила. У своєму літньому віці вже не сподіваючись цілких нових утіх, віп песподіиаио відкрив для себе, ЯКИМ приємним може бути справді вишуканий обід, що його подають челядники в пишноті фамільних серветок, кришталю та срібла, користування якими його бентежило й захоплювало водночас. Під п'ятдесят п'ять років кюре Поносе зазнайомився з розкішшю того соціального ладу, якому віп несвідомо служив, проповідуючи християнську чесноту покори, таку сприятливу для розквіту великих багатств Він простодушно милувався тим, який же любий цей лад, підвладний провидінню, коли він дозволяє так ушановувати бідного сільського кюре, що вершив доброчесну справу в міру своїх слабких сил.
У палаці він уперше наочно побачив ту райську вишуканість, яка згодом має стати надбанням праведників. Неспроможний зрозуміти вічне блаженство, не переводячи його в матеріальні, взяті з земної дійсності відповідники, кюре Поносе неясно уявляв собі, що в раю раз у раз п'ють клошмерльське випо та,— оскільки гріх уже буде скасовано,— вільно втішаються з красунями, яким можна за своїм бажанням змінювати колір та підправляти форми (нудне співжиття з самою тільки Онориною породило у нього велике бажання до зміни, потяг до вигадок і дивних переживань). Усі ці фантазії дрімали десь у закутку його мозку, куди він рідко заглядав. Якщо він хотів з них скористатись, то вдавався до викруту. Він казав собі: <"Вважаймо, що я вже на небі і що все вже дозволено".
Небеса відразу наповнювалися страшенно ніжними формами, де вгадувались окремі деталі найгарніших його парафіянок, розглядані під лінзою нестатків цілого життя і збільшені в сто крат надлюдською уявою. Не думаючи про щось погане, він створював ці образи, прикриваючись вигаданою ним самим умовою. Ці невиразні привабливі "видива давали йому примарне щастя, якому вже не відповідало жодне земне бажання. Тим-то, розмінявши шостий десяток, він міг безпечно пестити в уяві ці райські постаті, коли вичерпувалися сили його молитовника. Однак він по зловживав цими образами, які пригнічували й ошелешу воли його, показуючи, скільки бентежних бажань може виникати навіть у доброчостивому мозку.
Тож відколи кюро Поносе почав відвідувати баронесу, небо поставало в його уяві величнішим місцем. Він його зображав собі розкішно прикрашеним і умебльованим як інтер'єр палацу Куртебішів, найбагатшої оселі, яку він будь-коли бачив у житті. Правічні втіхи там лишалися ті самі, але вони були незрівнянні своєю красою, вишуканим середовищем, численною челяддю, по-янгольському мовчазною, через що ті втіхи ставали ще приємнішими. Що ж до любих серцю створінь, то вони не були простого роду, а все принцеси та маркізи витонченої вроди, 'які вміли подавати духовні розмови впереміш із хтивими насолодами, в янгольський спосіб здійснюваними і, отже, зовсім не соромітними. Правду кажучи, кюре Поносе не скуштував на землі повної втіхи: завжди на заваді ставало сумління та ординарні чари служниці, від якої відгонило воском, а не будуарними парфумами.