Все сталося, як я й гадав, і то дуже швидко. Та й Жюді відразу все пронюхала. Вона все стовбичила, мов той бовдур, перед дверима, не зводила очей з заїзду і, 'здавалося, ось-ось не втримається й кинеться видирати очі тій Аделі. І наче мало цього, то ще й послала свого дурного Туміньйона спитати в заїзді, чи хто по бачив її любчика, Фонсіманя. А тоді давай усім розповідати у себе в крамниці, що Адель і така й сяка, що вона піде в заїзд і все тій викаже просто перед Артюром. І зчинила такий гемонський ґвалт, що поголос пішов по містечку й дійшов до Аделі та до Артюра; люди чули, як він сказав із страшенно підозріливим виглядом, що коли він матиме когось на прикметі, то живцом його не випустить. І він розповів про те, як убив кулаком чоловіка, коли якось уночі йшов пішки до Вільфраншу. Отож Іпполіт, якому погрожували з обох боків Жюді та Артюр, кінець кінцем злякався й утік жити в долішнє містечко, зоставивши Адель убитою горем вдовою. А Жюді навпроти раділа вже й не знати як: то було вона їздила раз на тиждень прогулятися велосипедом, а тепер стала їздити двічі і верталася ще веселіша, ніж доти. Іпполіт теж тихенько вислизав з містечка. Адель не криючись плакала. А все містечко дивилось на цю історію й помічало геть найменші дрібниці в —стосунках трійці.
Одначе про всю правду дізнались лише пізніше, і воно було так, як я й гадав: винуватий був сам Іпполіт, що, напившись, став привселюдно хвалитись, як то він гарно розрахувався з Аделлю. Краще б уже мовчав! Але рідко буває, щоб чоловік рано або пізно не вибовкав таких подробиць. Коли всьому кінець, зостається ще втіха похвалитися,—— нехай, мовляв, позаздрять інші, якщо справа варта заходу, як це було з Аделлю. Адже вона зроду-віку не стала б шукати собі Иосифа, якби їй спало на думку грішити з клошмерльськими хлопцями. Як на мене, то я в цьому нітрохи не сумнівався. Я вже й сам якось був налаштувався підсипатися до неї. Але це її не зацікавило. Вона щось--своє мала па думці.
Все сталося за три тижні перед тим, як до Клошмерля ввійшло військо. Протягом цих трьох тижнів Адель трохи заспокоїлась, і зосталось лиш поранене себелюбетво, та й потім вона була звикла до Фонсіманя: з ним же легко було зустрічатись, коли охота — махнути на другий поверх, та й уже. Він міг у всякий час заходити до заїзду й через чорний хід, з двору. Погані звички, можливо, дають найбільшу втіху, а потреби, що у вас з'являються пізно в житті,— найстрашніші, їй-бо. Знаючи дещо про Адель, ви, мабуть, розумієте, про що це я. Адже ж і Артюр, либонь, зробився-з часом не такий завзятий, *як то звичайно буває в сім'ї, коли харч усе однаковий. Індичка з трюфелями приїдається врешті так само, як і притухла яловичина. Тільки-но жінка стане буденною, і вже тобі й не кортить лізти до неї. А думка знайти щось нове, хай, може, й гірше,— хоч узагалі то те саме,— не дає нам спокою, я кажу за нас, чоловіків, бо у жінок воно зовсім інакше. Якщо їх задовольняти, то вони вже не шукатимуть цеї втіхи деінде. Але їх рідко можна вдовольняти повністю, і це їм безперестану точить мозок, бо вони не мають про що інше думати. Отак було, певне, й з Аделлю. Цій гарній кобилиці забракло вівса, тоді вона до нього допалась, аж ураз зосталась із порожньою шанькою, і їй так прикрутило, що й не сказати. Можете уявити собі, який то був для неї струс під тридцять п'ять років. Це її зовсім з розуму збивало, як ви добре розумієте.
А потім, кажу ж бо, до Клошмерля вступило військо — сотня хлопців урозповні молодечої снаги, що звістувала справдешню пожежу, бо ці веселі парубки тільки й думали про спідниці. Всі жінки чули себе під прицілом і гадали собі, що отака свіжа сила та пропадав без ужитку по казармах,— це ж бідолашним хлопцям і неспокій, і мука! А наші добросерді жінки — вони жалобливі до цього діла і люблять полегшити страждання ближньому. Скажу вам, як я розумію деякі речі. Коли прибувають солдати, то це завше збурює жінок. Кажуть, на пих дів уніформа. А я гадаю — це скорше така велика сила хлопців, молодих та завзятих, що пропікають їх поглядами, пу й та гадка, яку вони собі мають про солдатів. Завше жваві піддирати спідниці, вони охоче вірять солдатам і квапляться віддатись, не питаючи ані поради, ані дозволу. Вони аж горять, щоб їх узяли,— це, мабуть, у них отаке ще від пра-прабабусь,' які скуштували цього добра, коли всякі хар-цизькі армії переходили через містечко. Воно відразу видко, що думка про солдатів пробуджує в пих усо те, що спить у глибині жіноцької натури. Кожпа жінка,— я розумію, нормальна жінка,— мрів поверещати з жаху перед гарним хлопцем, котрий обійдеться з нею без церемоній, коли з переляку живіт їй лежма опиниться. Жінок, які воліють, щоб у них не питали згоди,— таких аж занадто, і вони не відчувають опісля ані жалю, ані докорів сумління: мовляв, я ж не винувата. Ці соромітниці, тільки-но побачать солдатів, як уже думають, що от зараз котрийсь може накинутись на пих, і вже на саму цю думку їх мов приском обсипає. Щойно солдати й жінки починають перезиратись, як це буває, коли проходить полк, стільки тоді визначається майбутніх рогоносців! Якби все потім діялося направду так, як воно діється в уяві, то годі було б добрати глузду в цьому свинстві, їй-бо.
Побачивши оцю добру сотпю славних хлопців, що стали на постій у Клошморлі, я відразу собі подумав, що пригод усяких буде, що й не одна. Всі жінки зараз посунули на вулицю, буцімто брати воду з помпи, і давай світити ззаду стегнами, а спереду грудьми з-під корсажів, коли нахилялись над відрами. В оці корсажі, де глибоко було видко, та під спідниці, що нічого не ховали, погляди хлопців ковзали, мов в'юни. Бісові жінки, либонь, добре це знали, тим-то й бігали так часто до помпи, куди вопи звичайно заглядали' тільки вряди-годи: в нашій виноробній стороні по дуже потребують води. І ось уже жінки й солдати починають перезиратись "між собою, а далій жартувати, жінки —' по виказуючи своєї думки, а. солдати — виказуючи її аж надто відверто й голосно, що не дуже до вподоби клошмерльський чоловікам, котрим звичайно байдуже до своїх жінок, поки хтось інший на них не позирне. Жінки, безперечно, вабили до себе й уже від цього мали втіху: ті, що були сумні, раптом заходжувалися співати, інші виряджалися до пральні, де хоробріші тільки й видивлялись нагоди, щоб трохи довше затриматися смерком. Звісно, все це так дарма не минало. Слово за словом розмови ставали дедалі щиріші, і було там дещо й крім розмов, не без того. А щойно до котроїсь завзятішої починали дужче залицятись або їй припадало більше компліментів, ніж сусідкам, то вже заздрісниці так брались її обмовляти, що й по сказати: і страмниця вона, і таке й сяке витворяє в сараї чи в льоху. Звісно, не стільки було того діла, як лихі язики набалакували. І все ж траплялося дещо то тут, то там — і то з такими, на кого й не подумав би. Інша часто балакає більше від усіх, а як до діла, то й сіла: .у такої все тільки на язиці, а отим, що вміють устругнути коника,— їм слів не треба. Найбільше поговорювали про жінок, в яких стояли хлопці з нашивками,— мовляв, з такими воно смачніше виходить. Либонь, і правда, що без марнославства ніде не обійдеться. І в горішньому, і в долішньому Клошмерлі повторювали, що Марсела Народе часу не дармує з молодим лейтенантиком, який одно сидить з нею, зачинившись у будинку. Та хоч би там як, а її шкода було й винуватити, бо вона була вдова з війни й діставала, так би мовити, заслужене відшкодування, що нікому не вадило, а їм обом тільки давало втіху. І ще було повсякчас стовпище біля крамниці Жюді, яка справляла велике враження на чоловіків. Але там вояцтву запала клямка: для неї найлюбі-шим за всіх був її Іпполіт, нікого не хотіла вона знати, крім нього, так-ба він її вдовольняв.