іцо вціліли після перших побоїщ, швидко поокопувались у штабах, вважаючи себе за найбільше добро нації, якій вони з невтомною відвагою показували приклад твердості в необхідних жертвах. І Тардіво сказав собі, що віднині його, місце теж там. При першій нагоді він евакуювався подалі в тил і навіть сам собі створив цю пагоду, бувши старим колоніальним вояком, що добре наламав руку на симуляціях, які можуть збити лікарів з пантелику. Він довго пробув у глибокому тилу, де заживав великого успіху в багатьох жінок, яких він вишукував у, так би мовити, дуже змішаному суспільстві. До фронтової смуги він повернувся вже як довірена особа — як офіцер-спо-стерігач армійського корпусу. Особливо він наглядав за дотриманням військової таємниці, що дозволило йому закінчити війну в чині капітана, чиї обшиті галунами груди свідчили про героїзм.
Таким був вояк, що йшов на Клошмерль навести там лад.
ДРАМА
У справах людських нічого нема насправді смішного, бо всі вони приховують у собі щось невблаганне, всі кінчаються болем і зневірою. Під комедією нуртує трагедія, під смішним б'ють джерела поважності; з-під блазнювання проглядає драма. Завжди настає момент, коли люди починають викликати жалість, якщо не жах.
Розповісти про подальші події міг би й історик. І він не завагався б так зробити, якби не знайшлося кращого способу повідомити про них читача. Виявляється, що один чоловік знав підспідок усіх подій, бувши в них безпосереднім учасником з огляду на свою муніципальну посаду. Маємо на увазі польового сторожа Сіпрієпа Босолейля, громадянина Клошмерля, в якому він часто й радо і завжди в доброму гуморі брався мирити людей. Гадаємо, що краще подати його розповідь, яка, звісно, точніша за те, що ми написали б від себе, бо перед нами справжній свідок, котрий, природно, переказує все на місцевий манір. Цей манір тут дуже необхідний. Отже, зараз ми почуємо розповідь Сіпрієна Босолейля. Послухаймо, що цей чоловік розкаже про минуле, з безсторонністю й без поспіху, користаючи з часу, який ставить усі речі на належні місця й показує людям їхню мізерію.
. — Отак Адель Торбайон раптом стала страмницею. Зітхає та й зітхає, під очима наче хто синців наставив, а вигляд на лиці такий, як бував в усіх жінок, коли їм любов памороки забиває. Жінка довго вола .себо спокійно, чесно торгувала — і ось маєш: геть вдуріла через Іпполі-та Фонсіманя. А телепень Артюр,— толопопь, бо чоловік, а це завше одбирає розум,— нічого по бачить, хоча від мене цього не приховаєш, я зпаю всіх жінок у Клошморлі й поза Клошмерлем. Польовий сторож в уніформі, з правом писати протоколи, зугарний па язик і па руки,— він б'є байдики, але все помічає, дарма що вдає, ніби нічого не бачить, і швидко дізнається, всякого про жінок і держить їх у руках тим, що мовчить, бо воно було б негоже, якби чоловік, що вміє бачити дещо й на затиллі, та став раптом усе вибовкувати!
Гарний то був час, їй же бо, як я наглядав за ними, тобто жінками., і знав слушну мить, коли їм показатись на очі. Еге ж, слушну мить, бо це найважливіше, як маєш діло з цими ніжними ослицями. Для чоловіка, що має смак і знає їхню моду, неважко вибрати хвильку, щоб з'явитись ніби зовсім ненароком.
А ця Адель наче здуріла зненацька: зробилась якась неуважна, стала погано лічити гроші, можна було вибратися з заїзду й не заплативши. Коли жіпка доходить до того, аж починає отак забуватись,— такого зовсім не водиться в нашій стороні, де всі вони трясуться над кожним су,— то вже певний знак, що її добре взяло за одне місце та й припекло неабияк. Я кажу про таких жінок, як Адель і Жюді,— вони жінки гарячі й беруть від цього діла всю втіху, та ще й завзято, цо вам но оті кривляки, не оті холодні ропухи, що відбивають всяку хіть, зпаю я й таких.
Ті, що зроду-віку но розпалюються, то все мегери й зануди, від яких чоловіки повтікали б світ за очі. Таких жінок у нас називають головатими. Еге ж! А жінки не створені для того, щоб працювати головою, така моя гадка, бо коли вони працюють добре головою, то тоді працюють погано десь-інде,— це я вам кажу, Босолейль! А я, добродію, жінок знаю: я з ними знайомився, доходив згоди, мав амурні іптереси й усе таке — у мене їх водилось десятками. Та й де ж би воно було інакше, коли ти польовий сторож, а вони самі вдома, та ще під час отаких клятих гроз, як у нас у Божоле, що, так би мовити, кладуть їх усіх перед тобою навзнак. Ось послухайте моєї ради: коли хочете миру в домі, візьміть собі добру гладуху з отих, що майже втрачають тяму, коли до них приторкнешся, їм досить і того, що на них лагідно подивишся. У таких ви завше будете розумником, хай ви й не бо-зна-який дужак. І тобі добре, й мені — так воно краще. Коли жінка горлає вдень і вночі, то хай краще горлає з утіхи, аніж зі злості. Бо таки ж правда: справну жінку в ліжку пізнається. Яка в ліжку добра, та й у житті не лиха — так здебільша й буває. А коли їй припече й вона починає заводитись, покажіть їй, на що ви годні: це їй відразу вижене всіх чортів з тіла, ще й краще від Понос-сового кропила.
Після того вона стає лагідна як овечка й думає на ваш. копил. Хіба ж ні?
У той час, що оце я вам розповідаю, Адель була з біса гарна молодичка жартувала собі з клієнтами, а клош-мерльські чоловіки заходили випити до заїзду, щоб бодай хоч подивитись на неї. Через це, як правду мовити, Ар-тюр-і зажив великого багатства. Йому досить було тільки дозволяти іншим зирити на свою жінку, щоб зала завжди була повна людей, а шухляда ввечері повна грошенят. А як дехто трошки мацав Адель, то він удавав, ніби не бачить. Він не ревнував, бо майже нікуди не випускав її з дому, тож до неї було важко підсотатися. До того ж треба сказати, що Артюр був дужак: клав на воза повне барило не хекнувши! І впорати якого-небудь хирлявця одною рукою йому було за іграшки. Отож при ньому кожен поводився сумирно.
І раптом Адель геть ізмінилася, кинула жартувати з клієнтами, навіть стала помилятись собі на збиток, як давала решту. Ну, думаю, щось воно тут не те! Я вже давно думав, що ця жінка, така буцімто спокійна виглядом, що вона добра штучка. Але ніхто не чув, щоб вона ставила ріжки своєму Артюрові. Та щоб почати, для цього вистачить одного разу й зовсім небагато часу треба, бо кляті жінки, як їм припече, завше знайдуть привід відвинутись бодай на п'ять хвилин. Коли я побачив, що Адель так змінилася, то сказав собі: "Ну, цього разу Артюра таки облигано!" І може, навіть і зрадів — бо воно ж було б тільки справедливо, Адже, погодьтеся, що це ж не по правді, коли в містечку всього дві-три справді гарні жінки й ними користуються завше одні й ті самі чоловіки, тоді як інші мусять мати кислу втіху від сухоребрих зануд, так і не покуштувавши цукерки з лікером! Отоді я й заходився шукати того клятого щасливця, який зумів так хитро заволодіти Аделлю, що навіть я по помітив. Невдовзі я й переконався, хто віп. Досить було побачити, як Адель їла очима Фонсіманя, як до нього всміхалась, нікого не помічаючи навколо, як нахилялась і терлася грудьми йому об голову та забувала про все на світі, тільки б не втратити жодної хвильки, милуючись тим баламутом, поки він у залі. Жінки в отакому стані зраджують себе по двадцять разів на день: любов їх проста в рясний піт вкидає. Щоправда, тоді й чоловіки теж дуріють, самі не знаючи чого. "Гаразд,— сказав я собі, побачивши таке діло.— Але скінчиться вопо кепсько!" Я думав по так про Артюра, як upo Жюді павпроти,1— вопа ж не хотіла, поділитися бодай найменшим шматочком цієї лагомини, бо якраз Іпполіт був у неї за тістечко з кремом.