Обійми кінчались замисленим подивом, пойнятим іронією або співчуттям.
При вивченні людського характеру недостатньо, враховуються звичайні природні дані, які можуть мати на нього певний вплив. Душа найчастіше багато що завдячує тілу, де вона пробуває, і деякі невідповідності між тілом та душею призводять до чогось майже трагічного, коли,— як це було в даному разі,— брак відповідності починався з дрібниці, яка може бути темою жартів і яку важко довго втримати в цілковитій таємпиці. Слід визнати, що доля чинить жорстоко, коли псує людям усе. життя кількома сантиметрами плоті, на які вона тут поскупилась, а десь дала їх аж надто щедро, що теж не краще. Але оте друге нещастя Птібідуа волів би в сто разів дужче від свого: все було б краще, аніж байдужа мовчанка, в якій замикались жінки після його легкої прохідки.
За таких умов він вирішив, що розумніше буде прикликати собі па допомогу недосвідченість та вірність обов'язкові. Отож він оженився замолоду, взявши дуже молоду дівчину, яка щойно вийшла з монастиря. Та, на лихо, пані Птібідуа невздовзі дізналась,—принаймні з розповідей інших, адже жінки люблять хвалитися,— що вона позбавлена втіхи, яку їй мав дати законний шлюб. Невдоволеність зовсім розхитала її порви, і спільно життя біля домашнього вогнища зробилось для Птібідуа майже нестерпним; він по смів підвищити голосу, знаючи, як його непростимо обдарувала доля. Однак на цю хворобу існував простий лік, і в Птібідуа не бракувало, як на те, вірних друзів. Тільки ж бідолаха був ще й ревнивий. Те, що, власне, нічому не могло зашкодити, його й губило. Пані Птібідуа справді знайшла йому підміну, вибрану на свій смак, і добре за все відомстила чоловікові. Та щоб не будити підозри в нього, вона й далі влаштовувала йому сцени. Отож віп не мав ніякого пожитку навіть від цього поліпшення її настрою та тієї догоди, яка часом усуває нелад у сім'ї,
Тим-то нікого не здивує, що від постійного приниження з боку дружини, яке перейшло в переслідування, через що всі кпили з нього позаочі, характер Птібідуа швидко аіпсувався, і він трактував найсерйозніші речі з таким тріскотнявим сміхом, аж здавалось, ніби це з нього вихлюпує найщиріша радість. Бувши сам жертвою долі, Птібідуа мстив за свої нещастя, ставлячи по лінії свого міністерства не знайомих йому людей у найбезглуздіші, ситуації. Він враховував те, що між ними, напевно, є несправедливо привілейовані особи, які вміють доводити жінок до такого сентиментального рабства, до якого він їх довести повік по зможе. Ця фізична перемога була єди-пою великою темою його мрій, що ніколи не виходила йому з голови. Все своє дозвілля він розкошував, уявляючи собі п'янкі зітхання казкових жінок, які довкола нього, дужака Птібідуа, встилали своїми пишними, знеможеними від обіймів тілами килими та дивани, тим часом як інші гарні претендентки, сперечаючись між собою, добивалися своєї черги.
Ніхто й не підозрював, що Птібідуа за опущеними нові--ками вершив подвиги у своїх переповнених гаремах. Він мав репутацію пересічного дивакуватого чиновника, і посада заступника начальника бюро була останньою віхою в його службовій кар'єрі/ Він і сам це знав. І вбивав у собі всякий запал до роботи, хіба що в особливих обставинах. А тоді цей запал набував характеру помсти, скерованої проти цілого людського роду, і в цьому полягало друге його улюблене заняття. Птібідуа дуже б хотілося мати справжню силу. Не бувши нею обдарований, він використовував бодай ту жалюгідну силу, яка в нього пробивалась, заради того, щоб висміювати державні заклади, примушуючи їх при нагоді грати роль дурного й зловмисного' божества.
"Якщо все на світі безглузде,— казав він,— то чого соромитись? Життя — це торбинка з фішками лото. Нехай усе вирішує випадковість".
Застосувавши цю доктрину до ведення державних справ, він вигадав систему, яка давала "безглузду нагоду чинити добро". В невеличкій кав'ярні, де він був завсідником у гурті з таким собі Кузіне, службовцем із свого бюро, він ставив на карту рішення, які мав приймати іменем міністра. Це надавало грі своєрідної привабливості — інакше-бо вона велася б на інтересг а обидва гравці були ж біднів
. Ось у чиїх руках опинилась доля Клошмерля. В кав'ярні два приятелі обмірковували становище. Птібідуа, зробив кілька нотаток, вивчаючи справу]
— А що б ви вирішили, Кузіне7
— Я? А що тут довго думати: послав би листа префектові, що зобов'язав би його надрукувати в місцевій пресі комюніке, яке б відновило лад. В разі потреби нехай виїде на місце подій, поговорить з мером і кюре.
— А я,— сказав Птібідуа,— навпаки, послав би до Клошмерля загін жандармерії. Ну то як, тисяча очок в пікет?
— Та ні, тцсячі, мабуть, забагато. Вже пізно.
— Тоді вісімсот. Я здаю, Зніміть.
Виграв Птібідуа. Долю Клошмерля було вирішено. А через двадцять чотири години префектові департаменту Рони було відправлено належні інструкції.
і/а 8 2-1599
ЦЕНТРАЛЬНА ВЛАДА
ТА ІНСТАНЦІЇ
Префект департаменту Рони, такий собі Ісідор Ліоше, був чоловік з напрочуд гнучким хребтом, хоч ця гнучкість не завжди рятувала його від примх долі, яка любить собі покепкувати зі смертних. Страх дістати штурхана від своїх опікунчих богів цілком позбавляв його рішучості. Він думав— до сьомого поту, поки зважувався підписати ордера на арешт. Цього чоловіка у розквіті сил зраджувала жінка. І ніхто й не думав приховувати від нього зрадництво. Але безпомилкове чуття підказувало йому, що, змінивши жінку, він би не тільки не виграв, а навіть у дечому, можливо, й програв. Бо його обманювано в ім'я його ж таки честолюбства, і оця ганьба насправді добре ставала йому в' пригоді. Одно слово, підводячи воду до свого млина,— на манір гарної мірошничихи, завжди готової робити те, що робить жінка мірошника в пісні,— префектиха робила чоловікові кар'єру. Проти такої завзятої жінки префект здавався лемішкою. І, навпаки, перед цим безхарактерним адміністратором, своїм чоловіком, префектиха вигукувала повним розпачу голосом, б'ючи себе в непристойно пишні груди, що були однією з окрас третьої республіки: "От якби я та була чоловік!"
Несправедливим був цей її закид своїй долі, бо ж те, що вона була жінкою, та ще й вродливою, неабияк сприяло у здійсненні її планів. Ще невідомо, чи навіть великий геній дав би їй, якби вона була чоловіком, бодай чверть того, що вона мала, як жінка зі своїми іптимними талантами, а надто те, що вона зробила з Ліошо, цього вкрай бездіяльного префекта. Це справді була її робота для їхнього спільного добра, викопана з природпого щедрістю, почуттям міри та знанням потаємних звичок усіх могутніх осіб режиму, які визнавали папі Ліошо за найпершу спритницю нашого часу.