Отак щороку свято давало можливість випробувати тілом ілюзії, що морочили голову впродовж цілих місяців. Вийшовши з дому, люди користалися а нагоди, знаючи, що вона дуже короткочасна. Ало ці невеличкі гріхи мали одну додатну рису: вони становили, так би мовити, продуховину, через яку спливала вся та зайвина гіркоти, що труїла собою не один мозок. Слід ще й те сказати, що невдоволених була, власне, меншість. Більшість клош-мерльських чоловіків вдовольнялася своїми жінками, так само як більшість жінок — своїми чоловіками. Не від кохання, щоправда, а просто жінки й чоловіки терпіли одне одного. Але й це вже добре.
Ніч між п'ятнадцятим і шістнадцятим серпня минула, як і в попередні роки, у веселощах, що тяглися до третьої години ночі, коли всі почали розходитись. На площі позалишались тільки найзапекліші питці, які набралися вже хтозна по скільки, через що їхні голоси бриніли вельми дивно цівї досвітньої пори. Навкруг стояв такий нецриєм-ний п'яницький гамір, аж обуЬені пташки зі своїми ніжними переспівами поперелітали до сусідніх поселень.
і
16 серпня о десятій годині задзвонили на велику месу. Всі клошмерльські жінки галасливо посунули до церкви як через власну благочестивість, так і для того, щоб показати потай пошиті приголомшливі наряди на своїх пишних тілах. То все були сукні — рожеві, ніжно-блакитні, ясно-зелені, лимонного кольору, оранжеві, короткі та вузькі внизу за тодішньою модою, які щедро виставляли на видноту дебелі ноги відважних господинь. Коли котрась із них нахилялась, не присідаючи, щоб зав'язати шнурка на туфлі або застебнути штанці малому, то вище панчохи сяяло гарне біле й товсте стегно (воістину придатне для родинних розвагі) — видовище, вельми принадив для клошмерлян-чоловіків, що юрмились на вулиці, нічого не пропускаючи в цій процесії — виставці сімейних утіх.
В Торбайоновому заїзді, до всі столики було зайнято аж до дверей, голови клієнтам поробилися досить важкі з надміру випитого, і в залі стояв невимовний гомін, лунали страшенно підперчені жарти та хвалькуваті вигуки. Франсуа Туміньйон почувався героєм. Випивши напередодні сорок три склянки, він відставав усього на сім очок від Блазо, котрий легко влив у себе п'ятдесят. Франсуа раз у раз похвалявся, що забере цим разом титул "Першого п*яндиги",— певність ця бралась у нього, безперечно, з п'яного розуму.
Десь о пів на одинадцяту мова зайшла про вбиральню, і пристрасті відразу розпалилися.
— Здається, Поносе збирається виступити з проповіддю проти вбиральні,— зауважив Торбайон.
— Та нічого він не виступить, щодо цього я цілком спокійний! — категорично мовив Бенуа Плокен, при? роджений скептик.
— Він сам сказав, що виступить, і це певно,— обстоював своє Торбайон.— Там Пюте підштовхує всю справу, тож мене зовсім не здивує, коли він виступить...
' — Та й Куртебіпг теж не відстанеї
— А Жіродо ніколи не забариться пошпигувати!
— І, може, зрештою, буде краще, коли він виступить...
— Вже давно щось там у них готується.
— А вони кінець кінцем зруйнують цей нужник і всіх озброять проти себе. Щоб я так живий був!
По цих словах люті думки завихрились у затуманеному мозку Франсуа Туміньйона. Все, що стосувалось убиральні, зачіпало його за живе після сутички з Жюстиною Пюте. Він звівся на ноги й вирік перед зібраною громадою клошмерлян слова, які його неабияк зобов'язували.
— Пюте, Куртебіш, Жіродо, Поносе — мені на них наплювати! По-перше, вбиральню поставлено під моєю стіною, і я не дозволю її зруйнувати! Я забороняю її руйнувати! Забороняю!
Слова виразно хвалькуваті, що й подумали ті, в кого голова була яспіша. І ці розумники почали з нього глузувати:
-7 Хто-хто, а ти по зможеш цьчшу перешкодити, мій бідний Франсуа!
— Не зможу, Артюре? Ти ще мене по знаєш! Так от, зруйнувати її я не дам!
— У тебе зараз голова погано варить, Франсуа, тож краще утримайся від такої мови. Подумай гарненько сам! Якщо кюре Поносе виголосить таку проповідь з амвона в день такого свята, як сьогодні, то це збурить Жінок, і ти анічогісінько не вдієш.
Ці спокійно мовлені слова вкрай роздражнили Туміньйона:
— То ти гадаєш, я нічого не зможу вдіяти? Ти певен, що я нічого не вдію? Я не ганчірка і не страхопуд, як ото дехто! Я завжди можу заткнути пельку ПоноссОві!
Поважні люди співчутливо знизали плечима, а хтось один порадив:
— Тобі треба піти виспатись, Фрапсуа! Ти зараз у дим п'яний!
— Який це там нікчема посмів сказати, що я п'яний? А він, бува, не хоче познайомитись зі мною ближче? Не раджу. Я йому заткну пельку так само, як і Поцос-сові.
— Кажеш — заткнеш? Як же це ти йому її заткнеш?
— Привселюдно в церкві заткну, чорт забирай!
Усі па якусь хвильку задумалися над словами чоловіка Жюді. Запала глибока тиша. Поважну річ каже цей Туміньйон, надто поважну. І в умах почали зароджуватись безпідставні й заразом невідпорні надії: а що, як станеться щось надзвичайне?.. Воно-то так, а все-таки... А раптом?.. Звісно, ніхто не вірив нахвалянням Франсуа, та ці нахвалки давали поживу бажанню, завжди присутньому в серцях у чоловіків: бачити яку-небудь веремію, аби тільки самим лишатися збоку. Адже щось таки ж є за цими словами, нехай поки що не ясно, що саме, але, може, подальші слова щось з'ясують? Туміньйон стояв, пишаючись справленим враженням і цією мовчанкою, впиваючись своїм пануванням над аудиторією, готовий на все, аби лиш зберегти цю тимчасову1 вищість, але готовий також і сісти, змовкнути, вдовольнитися з цієї легкої звитяги, якби її тільки за ним визнано. Настала одна з тих. хвилин-вагання, коли вирішується доля багатьох людей.
Велике сподівання мало от-от загинути, його вже зрікались. Та, як на лихо, в цьому гурті знайшлася підступна проява, Жюль Ларудель, один з тих людців із зеленавим лицем, засмоктаним виглядом та кривою посмішкою, які у своєму крайньому марнославстві під'юджують інших на крайнощі і при цьому солоденько вдають, ніби відговорю-ють їх і намагаються стримати. Нараз його поганий голосок полився, мов цівка оцту, допікаючи Туміньйонове себелюбство до живого.
— Ну облиш, облиш, Франсуа... Похваляєшся і так і сяк, а зробити нічого не зробиш. Виставляєш себе молодцем,-та й годі. Краще б ти заговк.