Та ще надійде час про це поговорити. А поки що простежмо крок за кроком розвиток попередніх подій.
Поставмо запитання історикові. Чи повинен він переказувати точно перемовки, що дійшли до його відома, слова, що їхня підбурлива несамовитість призвела до неабияких подій? Чи, може, слід пом'якшувати ці навіяні гнівом вислови? Але чи в такому разі не здадуться незрозумілими наступні події? Слова штовхають на вчинки, тож коли хочемо розповісти про вчинки, треба переказати й слова. Нехай читач врахує те, що ми з ним перебуваємо в Бо-жоле, краєві доброго вина, яке легке для пиття, але підступне для голови: воно швидко розпалює красномовство, спонукає до всіляких викриків та перекірливих речей. А Божоле лежить у сусідстві з Брессом, Бургундією, Ша-ролле, Монне — родючими, багатими та веселими землями, що їхній природний достаток загальновідомий. А мова, зрештою, виходить же із землі, з якої все виходить. Словник клошмерляп, образний і сильний, має своєрідний присмак, як і тутошпе вино. т
Можпа собі легко уявити, що то було за свято в Клошмерлі отакої літньої пори: вино з самого ранку 15 серпня, а на закуску сила випатраних напередодні курей, свійських кроликів, витриманих по дві доби в маринаді, та впольованих зайців, а далі ще пироги, раки з долини, слимаки, бараняча печеня, шинка, теплі ковбаси, грінки та ще безліч заласних потрав,— одне слово, жінки по хатах недурно вистоювали біля плит цілі години. Між сусідами тільки й мови було, що про наїдки.
П'ятнадцятого ввечері. животи клошмерлян, заживши більше ніж звичайно, були напхані донесхочу. Проте най-добірніші страви залишили назавтра, адже клошмерля-ни — це такий народ, що не здається перед двома днями свят. Упала ніч, засяяли вогні, запалали смолоскипи. На площі, де стояв поміст із музиками та "винний водограй", влаштували гуляння.
Оцей "винний водограй" заведопо в Клошмерлі віддавна. Просто неба коштом мупіципальпої ради виставляють бочки з вином, і поки триває свято, кожен може пити скільки влізе. Бочки обгорнуто соломою, і охочі час від часу поливають їх водою, щоб вино зоставалось прохолодне. Обік "водограю" встановлено великі грифельні дошки, на яких спеціальне жюрі записує імена тих, хто хоче брати участь у конкурсі на звання "Першого п'яндиги", яке присвоюється щороку тому, хто вип'є більше від усіх. Це жюрі старанно записує очки, бо титул почесний і за нього змагаються. Найвизначніший п'яндига в Клошмерлі був такий собі Пісташе, що одного свята протягом чотирьох днів випив триста двадцять ще й одну склянку вина. Рекорд цей припадає на 1787 рік, і знавці вважають, що перекрити його неможливо. Зрештою, Пісташе остановив його у розквіті своїх здібностей, бувши лише тридцятирічним, і хоч він утримував титул ще цілих десять років, число поступово ЗМЕНШУВАЛОСЯ. Помер він десь на сорок четвертому році життя [від цирозу: печінка, перетворившись на один велетенський гнійник, вибухла йому в животі. Але ім'я його лишилось безсмертне.
У 1923 році титул "Першого п'яндиги" належав поштареві Блазо, що утримував його вже три роки. Добре навправлявшись, він у дні, коли треба було захищати свою славу, доводив денну кількість склянок до шести десятків, тоді як у звичайні дні його норма не перевищувала тридцяти склянок. Він уже теж прямував до цирозу й починав слабнути. Перебрати від Блазо його титул мріяв Франсуа Туміньйон.
Отже, почалось нічне гуляння. Люд пив і танцював. Пив так, як уміють пити в Клошмерлі, тобто побагато. Танцював так, як люблять танцювати по французьких селах, тобто весело, міцно обійнявшись, не дбаючи надміру про такт та зайві красоти,— добрі-бо клошмерльські господині та їхні дужі дочки не носили міських, порожніх усередині корсажів і не вирізнялися кумедною протиприродною худорбою, що, либонь, робить украй скорботними ночі городян, у яких такі модні жінки.
Однак найбільших утіх цієї танцювальної ночі люд зазнавав за межами освітлюваної ліхтарями місцини. Тіні раз у раз відходили по двое й прослизали у виноградники. Чорн&тлиб 'загорож теж була густо населена. Хтозна, чи оця сила надзвичайно тихих парних тіней складалася з подруж, але всі повинні були в це вірити.
І тільки одно спонукало в цьому сумніватись: ніхто не чув між цими тінями ані сварок, ані перемовок нисло-солодкими словами, якими безперестану перекидаються істоти, що прожили вкупі довший час. Таку виняткову поведінку можна було пояснити впливом лагідної погоди та доброго вина. Бо було б аморально пояснювати таку злагоду непристойним поводженням. Тим паче, тут не могло бути якоїсь плутанини: адже декотрі клошмерляни раз по раз кружляли у танцях із сусідськими жінками, і не думаючи розважати своїх, з якими не мали чого робити. На щастя, інші клошмерляни, теж відокремившись від своїх дружин, приділяли увагу тим покиненим бідолахам, через що загалом учасники гулянки ходили таки по двое, може, й у дещо вигадливий спосіб, але симетрія була витримана досконало. Між клошмерлянами це не призводило ні до яких поганих наслідків. І стан здоров'я мешканців був чудовий, окрім хіба рецидивів ревматизму в Жіродо. Але нотар не водився з юрбою і свої "потаємні видатки" робив не на площі.
Між іншим, були й пом'якшувальні обставини в цих невеличких збоченнях. Коли чоловік і жінка живуть весь час укупі, то врешті-решт надто добре одне одного знають, а що більше вони себе знають, то менше залишається відкривати нового, менше вони знаходять одне в одному ідеалу. І цей ідеал доводиться шукати десь-інде. Отож чоловіки переносять пошуки на сусідову жінку, в ній вони знаходять щось таке, чого бракує їхній жінці. Бо тут іще працює уииа, душа повниться сусідовою молодицею, вони не знають, що подіяти, аж голова їм іде обертом. Звісно, вони можуть мати сусідову дружину замість своєї, але незабаром усе зробиться так само, як і з попередньою, і вони знов почнуть назирати круг себе свіжини. Те саме, й жінки — вони забивають . собі баки сусідчиним чоловіком, бо той — із заздрості чи то цікавості — краще на них дивиться, ніж свій, який, можливо, навіть і зовсім не ди-, виться. Вони неспроможпі зрозуміти того, що їхні чоловіки на них не дивляться тому, що знають у них усі закутки й перезакутки і що інший, хто причаровує їх гарними манерами, тільки-но розвідає все, як теж утратить усяку цікавість. На лихо, така непостійність властива людській природі, це ускладнює життя, і люди ніколи не бувають задоволені.