Якщо повірити Тоні Б'яру, то Жіродо — це "мерзенний облудний скупердяй, хапуга, старий п...ун"і паскудник з брудними вадами",' чоловік, що ніколи не дасть безсторонньої поради й веде справи клієнтів для якнайбільшої своєї вигоди. Звісна річ, Тоні Б'яр, звільнений від військової служби, як інвалід війни, мав добру нагоду досконало пізнати Жіродо, прослуживши у нього писарем цілі десять років, аж до 1914 року. Та до заяв Тоні Б'яра слід ставитись.обережно, бо ось уже кілька років, як він з Жіродо посварився. Б'яр збирається позиватись зі своїм колишнім хазяїном за збитки, а в такому настрої він, безперечно, дещо перебільшує в своїх міркуваннях. Як сумлінні історики, розповімо, звідки взялись оці нібито збитки.
Коли скалічілий Тоні Б'яр 1918 року повернувся до Клошмерля, то найперше пішов відвідати Жіродо. Нотар прийняв його дуже радо і став велемовно запевняти у вдячності. всього містечка, називав його героєм, розводився про славу, якою вкрив себе поранений. Він навіть запропонував йому повернутись на роботу в контору, поклавши, звісно, нову платню, меншу з огляду на послаблу працездатність Б'яра. Але останній відповів, що в нього є пенсія. Врешті, по півгодинній сердечній розмові, Жіродо сказав своєму колишньому писареві: "А вам узагалі-то ще й поталанило" — і, провівши його, тицьнув йому на прощання десять франків. Остання фраза, десять франків та пропозиція вернутись на роботу за меншу платню — оце й усі були збихки Тоні Б'яра.
Тільки ж чи мав Тоні Б'яр підставу ображатись? Жіро-до, розмовляючи з ним, як завше, думав тільки про гроші, а Тоні Б'яр, слухаючи, думав1 зовсім про інше. З погляду Жіродо, власне, й не скажеш, що він у чомусь завинив: адже якщо заробляти перед війною сто сорок п'ять франків у місяць з єдиною перспективою дослужитись до двохсот двадцяти п'яти у п'ятдесят років, а тоді повернутись за чотири роки в містечко, маючи вісімнадцять тисяч франків пенсії щороку, це, висловлюючись по-гендляр-ському, добра оборудка. Тобто висновки Жіродо були фінансового порядку, тоді як Топі Б'яр себелюбно думав тільки про одно, що вибувши з чотирма кінцівками, він, після ампутації лівої руки по лікоть і правої ноги до половини стегна, повернувся лише з двома у тридцять три роки. Звичайно, він вважав себе не дуже працездатним, але відмовлявся врахувати протилежне: що вісімнадцять тисяч франків на рік за півруки та ногу дрібного урядовця — це ціна добра, ще й як добра. Осліплений кривдою, він не брав до уваги того, скільки він коштуватиме державі, а Жіродо,— більш тверезий, бо ж він лишився неушкоджений і безнастанну вправляв свій розум в економічних розрахунках,— брав це до уваги, і то слушно. Нотар.еві спало на думку, що якщо почнуть вважати непрацездатними всіх чоловіків, які повтрачали тільки по дві кінцівки, то цим самим можуть накоїти бозна-яких дурниць. У цьому він вбачив небезпеку, яка його знепокоїла з точки зору пайформальнішої математичної логіки. Він подумав собі: "Ось хлопець, який проживе ще років двадцять. Припустімо, що таких, як він, сто тисяч. В які кошти це стане державі?" Результат підрахунку його вжахнув:
18 ООО X 20 = 360 000 X 100 000 = 36 000 000 000.
Тридцять шість мільярдів! Але ж постривайте, як бути далі? Легко сказати: "Німець заплатить". А пенсії вдовам, а заподіяна війною шкода?.. Де взяти грошей на все це? Де? Він підрахував, що на різні позики має підписати паперів у сумі п'ятсот сімдесят п'ять тисяч франків. Треба бути дуже обережним із закупками відсоткових паперів, випущених країною, що зобов'язується виплачувати пенсії за тисячі відбитих рук і ніг. Він занотував у записнику слово "позики" й тричі його підкреслив. Йому не давало спокою і інше міркування. "Припустімо,— хай це припущення необгрунтоване, але все ж припустімо,— що я, Жіродо, втратив на війні р ку й ногу, і мені дали пенсію тільки вісімнадцять тисяч франків". Це ж бо жахіття! Його раптом ошелешило, що в основі цієї системи пенсій щось хибне: виходить, кінцівки оплачуються однаково, рука нотаря йде за ту саму ціну, що й рука якогось писарчука або чорнороба? Неймовірна річ! Ось до якого безглуздя доводить політика загравання з виборцями! "Ці люди доведуть нас до розорення!" — трагічно вигукнув Жіродо в тиші свого кабінету.
Він думав про політичних діячів, відповідальних за всі такі постанови. Нараз моторошне чуття пронизало його мозок, щось на взірець подзвону, що знаменував банкрутство сучасної доби, скасування високих емоцій, які здавна підпирали цивілізацію: невже війна, що має бути школою самопожертви, насправді тільки заохочує до неробства?
Всі ці роздуми Жіродо подано тут так докладно для того, щоб показати, якими широкими поглядами керувався він, чиї міркування, хоч подеколи й стосовні його особисто, в цілому підносилися до загальнодержавного масштабу й сягали далеко в майбутнє у вигляді корисних —завбачень.
А що з.дього приводу думав Тоні Б'яр? Мусимо визнати, що він міркував далеко не так грунтовно. Бідолаха,— адже він утратив руку й ногу на війні,— гадав собі, що цей пересічний випадок надзвичайний і повинен бути в центрі загальної уваги, наче ті, хто зостався непокалі-ченим, щось мають йому завдячувати. Цей Тоні Б'яр справді претендував на надмірні привілеї! Клав собі в кишеню вісімнадцять тисяч франків у рік і бодай би хоч спасибі кому за те! І коли шанований, визначний добродій, який у своєму заможному становищі знайшов можливість виявити до нього співчуття і запропонував йому десять франків, та ще й поздоровив з таланом у тридцять років прикласти руки до вісімнадцятитисячної пенсії, він спалахнув гнівом. Чи ж він мав на те право? Адже він сподобився вельми доброприхильного обходження. Бо ж коли на рік раніше від Тоні Б'яра до Клошмерля повернувся однорукий Жан-Луї Галапен, Жіродо обмежився тим, що сказав йому на вулиці: "Це дуже сумно, бідний мій хлопчику. Постривай, у мене щось для тебе знайдеться". І тицьнув йому тільки п'ять франків, не запропонувавши місця в своїй конторі.
Отож, як справедливо зауважив нотар, всяк бачить тільки своє нещастя. Він онде й сам постраждав від війни, яка, само собою, затримала певну частину операцій. Він підписав позику в п'ятсот сімдесят п'ять тисяч франків, і це було дуже сміливим вчинком, бо таки ризикованим. А ще потім, прочитавши безстрашну статтю пана Марселя Ютена, в патріотичному пориві віддав у державну скарбницю — в борг, зрозуміло,— третину своїх луї, що становило шість тисяч франків золотом. "Хай кожен на своєму місці викопає свій обов'язок. Вище голову, друзі!" — водно повторював Жіродо у важкі роки, сам з великою твердістю душі демонструючи приклад необхідних пожертв. Від початку війни до середини 1915 року він пожертвував на вояків, що повернулись до Клошмер-ля зі шпиталю, в загальній сумі двадцять франків. Згодом він мусив скоротити ці видатки, бо війна затяглася, поза всі ' передбачені терміни, і число поранених, а також і вдів, збільшилось над усяку міру. Хоча, взагалі кажучи, віп ніколи не переставав робити щось патріотичне.