Побіч аптеки з запорошеною вітриною, де на картині несамовито чухались екземні (зразок рекламного мистецтва), блиском нікелю, металевими дощечками, фотографіями та поздоровчими спортивними телеграмами, порозклеюваними на шибках, вабив до себе погляди зовсім іншого характеру торговельний заклад. Почесне місце на вітрині займала жадана мрія всіх юних клошмерлян — велосипед знаменитої марки "сюпера", в усьому подібний, як запевняли рекламні каталоги, до машин знаменитих велогонщиків.
Це була велосипедна4 крамниця Ежена Фаде, чоловіка, що вирізнявся манерою сідати в сідло та вихилястою ходою4— вищим класом велосипедистського шику. Ежен мав величезний вплив на клошмерльських юнаків, які вважали за честь дружити з ним, і то з багатьох причин. Насамперед за властиве тільки йому вміння хвацько надягати кашкета — "нацуплювати брезентину", як казав він; далі за манеру підстригатись наслідувану завжди невдало, бо клошмерльському перукареві вдавалось так підстригти лише голову Фаде, наче спеціально створену для піеї вачіски. Далі, бувши колись велогонщиком і авіамеха-ніком, Фаде у своїх вигаданих і щораз дужче вдосконалюваних історіях запанібратськи, пересипаючи мову жаргоном, розповідав про свої перемоги на треках і в повітрі. "Особливо я відзначився,—розповідав він,— коли сидів на колесі в Еллегара, тодішнього чемпіона світу,— це я про перегони 1911 року на велодромі їв"; Далі йшов опис велодрому, де публіка божеволіла від захвату, і здивована фраза Еллегара: "А мені таки довелось натужитись цього разу". Клошмерлянам ніколи не набридала ця історія, яка їм давала якесь. уявлення про славу. Вони раз у раз просили його:
— Розкажи, Ежене, про той день, коли ти сидів на колесі в Еллегара. І про панамських механіків!
— О-о, я їм тоді показав! — по-геройському зверхнім тоном починав Фаде. ' 4
І вже вкотре переказував захопливі подробиці, закінчуючи завжди приблизно такою фразою:
т— То хто з вас, хлоп'ята, почастує мене чарчиною?
Бо щоразу знаходився котрийсь сімнадцятилітній, що задля Еженової прихильності діставав з кишені потрібну суму. Тоді Фаде гукав, зачиняючи двері крамниці:
— Тіно, я погнав! — ,
І поспішав вихопитись на свободу. Але не завжди прудко, і тоді його наздоганяв скрипучий докірливий голос дружини, Леонтіни Фаде:
— Що, знов побіг пиячити з шмаркачами? А робота? Колишній герой велотреків та аеродромів, котрий до
того ж повчав усю клошмерльську юнь, як "приборкувати кралечок" ("Хай попхинькає та поповзає в тебе біля ніг, а ти їй таки покажи, що ти мужчина!"), не міг дозволяти, щоб привселюдно принижувано його авторитет.
— Цить, Тіно! — огризався джентльмен у штанях велосипедиста.— Завше преш наосліп! Та тихіше, бо закине на повороті! Не доїдеш до фінііпу, Тіно!
Ці барвисті відповіді мали великий успіх серед молоді, що легко всім захоплюється. Однак слід зауважити,— що наодинці з дружиною Ежен розмовляв не на таких високих тонах, бо пані Фаде, яка в усьому дотримувалась ладу й методичності, без жартів нагадувала своєму чоловікові точні вимоги фінансового інспектора та інкасатора. Вона перебрала на себе фінансове керівництво фірмою Фаде, і це було великим добром для цього закладу, що його не врятувало б ніяке Еженове геройство, якби старенькі панки, що в кінці місяця прибували з сумкою й записували виторг, та виявили якийсь нелад. На щастя, клошмерль-ська молодь не відала про ці деталі хатнього адміністрування. Наслухавшись Фаде, вона нізащо в світі не повірила б, що колишній близький приятель Наварра й Гіне-мора та суперник Еллегара вдома сходив до рівня "бідного дурника", і то —неймовірна річ — цілком покірно. Щоправда, Фаде всіляко силкувався приховати свої, стосунки з дружиною.
— Знаєте,— казав він,— моя Тіна ще трохи бадьориться на людях! Показує свої дурощі. Та я знаю, як її приборкати віч-на-віч...
Хитро примружене л.іве око позбавляло його необхідності розкривати ці потаємні процедури, якими він 'послуговувався-без свідків. Завдяки цьому він міг верховодити гуртом юних аматорів спорту, які щовечора залюднювали його крамницю. Але крижані погляди пані Фаде кінець кінцем виганяли навіть найхоробріших. Забираючи з собою Фаде, вони всі осідали в кав'ярні "Ластівка" (де господинею була Жозетта, жінка лихої слави) і зчиняли там страшний гармидер. "Знов пиячить Фаде зі своєю ша-тією!" — казали мешканці навколишніх осель. Згодом ми ще побачимо цю ватагу за роботою.
Там, де дорога круто звертала і звідки було видно розмаїття долин, аж до самої Саони, стоїть, найгарніший буржуазний особняк Клошмерля. Мури круг нього угорі мали вигадливі грати, портал був із кутого заліза, алеї покривала світла жорства. Квіткові кущі, дерева різних порід, англійський сад з буковими заростями, басейн, скелі, зручні крісла, крокетний майданчик, підвішена куля, в якій догори дном відбивається все містечко, нарешті, розкішний ґанок з рядом жардиньєрок — така була ця садиба. Всюди краса витісняла зиск, що вказувало на велику зайвину прибутків, які дозволяють отак переводити ділянку, надзвичайно добре придатну для виноградинка.
Проживав тут нотар Жіродо з дружиною й донькою Ортанс, юною особою дев'ятнадцяти літ. Його син, двічі не склавши іспиту на ступінь бакалавра,— ганьба, яку страшенно приховували від Клошмерля,— залишився на другий рік у класі риторики єзуїтського колежу у Вільф-ранші. Бувши несосвітенним ледарем, він виявив себе марнотратником, а також страшенним мрійником — гідні жалю нахили у хлопця, якого сподівалися вивчити на но-таря. Юний Рауль Жіродо, коли ще ніхто про це й не здогадувався, твердо поклав собі повік не бути нотарем, а спокійно проживати маєтності, накопичені кількома поколіннями завбачливих Жіродо,— маєтності, які моглп досягти аморальних розмірів, якби один з представників цієї династії, знаряддя в руках людських примх, вчасно не з'явився на світ і пе взявся за перерозподіл капіталу, що його бракує десь-інде, згідно з капопами справедливості, цієї потаємної охоронниці рівноваги у світі. Рауль Жіродо не відчував потреби працювати: він, безперечно, поклав край зловживанню цією рисою своїх предків, ви-корінивши її в собі до решти. Десь від п'ятнадцяти років, поринаючи на дозвіллі в глибокі роздуми про життя, цей нероба визначив собі дві мети, справді гідні, на його думку, сипа такої родини: мати легкову машину, й біляву коханку, і то дуже гладку (цей смак до дебелого тіла був реакцією на звісну худорбу жінок роду Жіродо). Непокірний син мріяв скинути з себе будь-яку опіку й порвати з усіма сімейними традиціями. Тим-то всі помилялись у вдачі цього ледачого студента колежу, який умів протистояти тому, хто чинив йому наперекір. Ступеня бакалавра він не прагнув, і так його й не здобув, але завжди мав досить грошей у кишені, а пізніше таки придбав легкову машину й біляву коханку. Обидві прислужились йому, швидко призвівши його до боргу в двісті п'ятдесят тисяч франків — щоправда, не без допомоги покеру. Як на юну Ортанс, то вона теж вдалася не така, як треба, і то теж із власної провини, бо добрих порад їй не бракувало. Але вона керувалася спонуками своєї небезпечно романтичної натури, читаючи дуже багато,; а надто поетів, через що закохалася в хлопця без шеляга за душею,— така пристрасть буває найвищою покарЬю дівчатам, які не слухають порад батька-матері. Та нр разі ми забігаємо далеко наперед, а це відвертає нас від основної розповіді. Дивна була сім'я оці Жіродо,1 дуже багаті нотарі протягом чотирьох поколінь. Прадід був чоловік вродливий, розумний, щирий. Але нащадки, одружуючись не так із жінками, як з достатками, довели рід до виродження. Од-на-єдина фраза Сіпрієна Босолейля якнайвлучніш пояснює цю еволюцію: "Жіродо —> це виродки, що кохаються з прорізом скарбнички". Однак за гроші можна мати все, крім здорової крові. Дотримуючись своєї системи,1 Жіродо поступово пожовкли та зашкарубли, як старі документи з їхніх архівів. Іасент Жіродо зі своїм нездоровим кольором шкіри, тонкими ногами та вузенькими плечима правив за яскравий приклад цього фізично звироднілого роду.