Київські сонети

Страница 4 из 4

Павлычко Дмитрий

Втім, я впізнав її! Обличчя з-під знамена
Осяяло мене сльозами — це вона
За мною плакала, так, начебто труна
Стояла тут моя, а не для віча сцена.

Я перед матір'ю відкривсь до наготи,
Я закликав народ повстати, я щосили
Зривав з душі слова, неначе з ран бинти,

Хоч знав: прийшла вона, піднявшись із могили,
Благати, щоб змовчав, щоб недруги не вбили…
Від найдорожчих слів прийшла застерегти.

2004
* * *

Воскресли храми! Київ сяє знов!
Але не чути голосу Предтечі,
І висить Бог, блідий від кровотечі,
Сумний від фарисейських молитов.

Парторг вчорашній, наче богослов,
Цитує Біблію, а з глибонечі
Пітьми несе між голови старечі
Церковну свічку шпик і грошолов.

Попи московські й сірі кардинали
Знов розпинають так, як розпинали
Велику землю, — довгі цвяхи б'ють…

А Київ жде, коли в його собори
Дніпро пробитий і пробиті гори,
Скалічені, але живі, прийдуть.

2004