Київські сонети

Страница 3 из 4

Павлычко Дмитрий

1976
* * *

В моїй душі сьогодні сніг пішов,
Якась велика проломилась хмара.
І серце аж пригнулось, мов конара,
Потрапивши під кам'яний покров.

Свої літа підрахував я знов,
Немов коштовності — печальний скнара,
І смерті несподівана примара
Зморозила мою зрадливу кров.

Не чую втіхи з того, що травою,
Чи деревом, чи поблиском води
Я стану за межею гробовою.

Душе моя, ти в світло перейди,
Що бачив я за горя та біди
В моєї матері над головою.

1977
* * *

В моїм селі на маминому гробі
Росте калина. Знаю, то вона —
Душа моєї матері сяйна
Підводиться в нев'янучій подобі.

Супутники горять антеннолобі,
Схиляючись до світового дна,
Та оживає знову яснина
В червоного куща святій утробі.

Все розсипається, як ті вінки,
Як хвої заржавілої корона,
Лиш пісня пролітає крізь віки.

Живу — сльоза відкрита й безборонна —
А над моїм життям багряні грона
Ятряться, наче в небесах зірки.

1977
* * *

Прийшов я сповідатися калині,
Що на могилі матері зросла.
"Моя спокревнице, я проти зла
Стою — так ти стоїш на хуртовині;

Я вгору зводжу крила соколині,
Як ти гілки — в дні літнього тепла.
Я віддаю плоди свого живла,
Як ти червоні кетяги — людині;

Корінням я торкаюсь так, як ти,
До серця материнського. І неба
Я на собі підношу три пласти,

Як ти, але мені ще сили треба
На те, щоб сонце піднести в сльозі,
Як піднімаєш ти його в росі!"

1978
* * *

Степ навкруги. В траві — стежина біла.
Безмежна тиша. Мирна далина.
Втім, біля мене куля розривна
Із присвистом скаженим пролетіла.

В землі, як та гадюка вогнетіла,
Вмлівіч пропала — вибухла вона.
Із квітки дим пішов, і тишина
Під небесами знову затрубіла.

Давно воєнна стихла круговерть
І світ стоїть у сонці, наче пава…
Що ж розриває коло мене твердь?

Чи це мене наздоганяє слава
Така, як думка недруга, лукава,
Чия мені привиділася смерть?

1977
* * *

Мені потрібно тільки олівця,
Паперу, хліба, тихої оселі
І, може, ще блакитної форелі,
Одягненої в золоті сонця.

Так лячне криводушіє митця
Жене у темні схованки й пустелі,
Хоч ждуть його скорботні і веселі,
Болючі і палаючі серця.

Мені явився голос той від стоми,
Та не подався я в ліси за ним,
Де селяться аскети, звірі й гноми.

О, я ненавиджу отруйний дим,
Та спопеляю словом огняним
Димучий бруд, а не сніпок соломи!

1977
* * *

Не розкидай без намислу по світі
Думки, як скарби, повні дивини.
Ти їх у схов душевний зачини,
А ключ до них сховай у заповіті!

Брехня! Думки в душі, як леви в кліті,
Позападають у ліниві сни;
До скону не розбудяться вони —
Вже не царі, а жебраки в лахмітті!

Дай волю їм, допоки ще горять,
Допоки до життя вони охочі —
Крик і жага, любов і дивоглядь!

Те, що живе не в полум'ї, а в клоччі, —
Дрімає і не відкриває очі,
Хоч ніж ти в нього вбий по рукоять!

1977
* * *

І вийшов я на гори, як Хорив,
Поглянув на Дніпра важке свічадо,
Братам далеким поклонився радо,
Бо Київ разом з ними я творив.

Світила осінь. Берег златогрив
Дививсь у воду, як русяве чадо
Князів моїх. О таємнича ладо,
Скажи, чиє життя я повторив?

Як я лежав, засипаний землею,
Печаль віків — куди подітись їй? —
Любов'ю обернулася моєю,

А місто Кия в пам'яті моїй
Летіло понад степову гілею,
Як блискавиця в хмарі грозовій.

1979
* * *

Не вірю в те, що ми постали з глини,
Що Бог нам з глею виліпив чоло.
Немов стебло в міцне перевесло,
Назавжди входжу в світлощі людини.

З глибин душі моєї промінь лине
До серця, що на світ ще не прийшло.
Від моїх мислей відпадає зло,
Як відпадають од дахів льодини.

Я натикаюсь на біду й печаль
І прокидаюсь, не сплячи, від болю;
Я сонцем очищаюсь, мов кришталь;

Та чую в тиші й гуркотінні бою,
Як духу вічного тривожна даль
Тече під серцем, сяючи любов'ю.

1978
* * *

Андріївський узвіз. Подолу злотна скриня.
Свічадне полотно Дніпрової води.
Вже є царі, та ще нема Сковороди,
Нема богів, та вже будується святиня.

Тараса ще нема, але вже не рабиня
Богданова земля, вся в струменях руди.
Вітчизни ще нема, та скресли вже льоди,
Цвіте над Києвом коругва жовто-синя.

Ще на моїй землі манкурти і хохли
Плодяться і живуть, як пажерні блощиці,
Ти їх не зачіпай — хіба весь край спали…

І завжди житимуть створіння темні й ниці,
Щоб видно в їх ганьбі, в їх скверні і різниці,
Що люди рідними їм бути не могли.

2004
* * *

Крижини на Дніпрі проблискували з мли,
А я, закоханий, ходив колядувати.
Мій Київ був тоді у пазусі дівчати,
І закривав кожух священні куполи.

А дівчина була подібна до бджоли,
Жалила, а при тім навчалася кохати…
Без нас колядники заходили до хати,
І, мов апостоли, сідали за столи.

А ми — в замет, в сніги! Нас мучила тривога.
Єднався подих наш, в одне зливався дух,
Цілунки сяяли, як зоряна дорога.

І мить була така: зайшов я під кожух,
Відчув долонею сорочечки рантух,
Молитву заспівав із вдячності до Бога.

2004
* * *

Сусіди, і щури, і миші, і газети,
І телевізора смертельного мана —
Все чужомовне, все. Сотаються з вікна
Нещадних матюків і п'яних криків сплети.

Де я живу, скажіть? Чому проти рожна
Щодня я мушу йти, кому найнявся в кмети,
Для кого я пишу ці київські сонети,
Коли надовкруги — суцільна чужина?

Та ні! Суцільністю не може бути горе,
А тут — земля твоя, печаль твоїх небес,
Тут пісня мамина кладе нові собори.

Ти вибрав сам свій шлях, ступав по гранях лез,
Ти смерть свою спізнав, спізнав, коли воскрес,
Тож пошануй свій дім, оселю непокори!

2004
* * *

Свобода! Прапори! Юрба тісна, шалена,
Мов океан, гуде, а я, немов з човна,
З помосту річ веду: хоч мова голосна,
Але слова старі, як жовте листя з клена.