Четвертий розділ Чаклунське закляття
Минулого тижня пан Вівторакус приходив у гості, вважай, через день. А ось тепер, коли панові Пляшкерові конче треба було з ним порозмовляти, й на очі не показувався. Нарешті пан Пляшкер так знетерпеливився, що пізно увечері подався до пані Моркван, боязко прочинив двері її кімнати й сказав:
— Вибачте, будь ласка, пані Моркван, що турбую, але, може, ви знаєте, коли до нас завітає пан Вівторакус?
Пані Моркван, що саме сиділа за столом і гортала Бремове "Життя тварин", здивовано підвела очі.
— А самі ви не знаєте? Хіба ваш приятель вам не сказав? Завтра, принаймні, він не прийде, післязавтра, мабуть, також ні, а післяпіслязавтра — певнісінько, що ні. Завтра чи післязавтра його кицька має привести кошеняток, а наступного дня він іде до зубного.
— Бідолаха, в нього зуби заболіли? — спитав пан Пляшкер.
— Та ні! У нього зламав зуба хомячок. Анді. Щей не якого-небудь, а основного різця! А ви ж знаєте, як Антон любить тварин. Тобто пан Вівторакус. —
І вона трохи соромливо призналася: — Ми з Антоном віднедавна перейшли на "ти".
— Перекажіть, будь ласка, Антонові, що я дуже хотів би з ним побалакати.
— Гаразд, я йому повідомлю.
— Дякую, і приємного відпочинку! — сказав пан Пляшкер, повернувся до своєї кімнати, якийсь час замислено сидів у кріслі, уривчасто відповідаючи на Суботикові запитання, і дуже рано ліг спати.
Тієї ночі Суботик зненацька прокинувся, сів у ліжку й прислухався. Щось було не так, як завжди.
— Татку! — прошепотів він.
З того боку, від ліжка пана Пляшкера, не почулося ніякої відповіді.
— Татку! — Цього разу Суботик покликав трохи голосніше — так, що пан Пляшкер неодмінно мав прокинутися. Але й далі в кімнаті стояла тиша, навіть ковдра татова не шелеснула. Суботик навпомацки знайшов вимикача й увімкнув світло. Таткове ліжко було порожнє, мабуть, він нечутно вислизнув з кімнати, коли Суботик спав.
— Татку! — покликав малий утретє.
Хоча в глибокій нічній тиші це пролунало страх як гучно, відповіді не було. Суботик вирушив на пошуки. Спочатку потупцяв через тихий, темний коридор до кухні. Там крізь шпарину в дверях пробивалася тоненька смужка світла. Суботик тихесенько відчинив кухонні двері.
Пан Пляшкер скам'яніло сидів коло столу, спершися головою на руку й сумно втупивши погляд у тьмяне світло невеличкої лампочки над газовою плитою.
— Ось де ви, татку! — вимовив Суботик, підтягнув ближче до столу другого стільця й сів біля пана Пляшкера. — Що ви тут робите?
Не встиг пан Пляшкер відповісти, як двері знову відчинилися й до кухні зайшла пані Моркван у халаті.
— А, це ви тут, пане Пляшкере, ви зі своїм Суботиком, — сказала вона з полегкістю. — Я почула гомін і прийшла поглянути, чи все тут гаразд.
Хочеш знать, чи все гаразд, — завертай на кухню враз, а нічого знать не хочеш — дибай з кухні серед ночі, —
негайно звіршував Суботик.
Пані Моркван пустила те повз вуха. Вона сказала панові Пляшкеру:
— Не забудьте вимкнути світло, як ітимете спати, й, будь ласка, не зчиняйте галасу.
— Авжеж, авжеж, добре, — промимрив пан Пляшкер. — На добраніч, пані Моркван!
— На добраніч! — суворо відказала господиня й знову подалася до своєї кімнати.
Суботик зачекав, поки вона сховалася за своїми дверима, а тоді спитав удруге:
— Що ви тут робите, татку? Вам не спиться? Пан Пляшкер похитав головою.
— Думки не дають? — допитувався Суботик. Пан Пляшкер кивнув головою — ледь помітно.
— Просто біда якась, — вимовив він. — Сам знаю, що я поводжуся по-дурному, як мала дитина, а вдіяти нічого з собою не можу...
— Це ви все про ту жінку з ліфта, розумію, — сказав Суботик, зіперся й собі головою на руку, втупився в просторінь і став скидатися на ще одного пана Пляшкера, тільки маленького, прикрашеного червоно-рудим, їжакуватим чубом і хо-ботцем.
Якийсь час вони мовчки сиділи отак поруч, аж поки, після особливо тяжкого зітхання пана Пляшкера, Суботик не витримав. Він легенько штовхнув свого татка під бік і прошепотів:
— А може, на це рада таки є...
— Я розумію, ти хочеш сказати: якби я переборов свою несміливість і просто звернувся до неї десь отако: "Привіт! Ну то як наші справи? Чи й досі подобається нам наша робота? А погодонька ж сьогодні — просто диво! Хіба ні?" Або ще щось подібне до цього, що зазвичай кажуть інші чоловіки в ліфті. Але мені здається, в мене це вийде так безглуздо, що я просто не годен розтулити рота, і край!
— Ні, я зовсім про інше, — заперечив Суботик, щільніше притулився до пана Пляшкера й прошепотів йому на вухо: — Знаєте, мені й не вільно про це розповідати... Але тому, що ви мій татко і що ви так журитеся...
— Про що тобі не дозволено розповідати? — спитав пан Пляшкер.
— Є один спосіб, як...— Суботик сторожко озирнувся на всі боки, чи ніхто часом його не чує, крім пана Пляшкера, і прошепотів ще тихіше: — ...як можна знову здобути цятки для здійснення бажань!
Пан Пляшкер підскочив, мов сонний собака, якому несподівано наступили на хвіст.
— Цятки для здійснення бажань?! — вигукнув він.
— Цсс-сс! — злякано просичав Суботик і потяг тата знов донизу, на стілець. — Не галасуйте! Про це нікому не можна казати! Навіть вашому Вівторакусові.
— Будь ласка, годі вже тобі з мене кепкувати, будь ласка! — заблагав пан Пляшкер. — Скажи по щирості, ти справді знаєш, як здобути сині цяточки?
Суботик кивнув головою.
— Тільки це дуже-дуже важко, тату, — прошепотів він. — Задля цього треба мати мужність, і вам також. Хоч трохи мужності.
— Якщо лише трохи, то, може, в мене й знайдеться, — пошепки відповів пан Пляшкер.
— І треба не боятись висоти. Щоб у вас не памо-рочилось у голові.
— Щоб не паморочилось у голові? Оцього я, на жаль, ніяк не зумію. У мене паморочиться в голові навіть коли я пройду кілька кроків понад краєм тротуару. Але, може, якщо я добре потренуюся, то щось і вийде?..
— Нам доведеться вилізти на дах будинку.
— На дах? Аж на вершечок? — злякався пан Пляшкер.
— Аж на гребінь.
— Господи Боже!
— Та ще й опівночі.
— Та тоді ж нічого не буде видно!
— Буде видно, тату, — світитиме місяць. На дах треба вилазити при місяці.
— При місяці? Та розкажи нарешті все до ладу! Як добути нових цяток для здійснення бажань? Що треба зробити? Чи я також муситиму щось виконувати, чи тільки ти?