— Так далі не можна, татку. Цілий день вас немає вдома, і я мушу нудитися тут сам-самісінький. А коли нарешті діждуся вас, ви сядете, мов яка жалібниця, втупитеся у стіну, як той... як той...
— Як той бик? — спробував допомогти Субо-тикові пан Пляшкер і через силу всміхнувся.
Суботикові витівки його іноді таки трохи розворушували. Малий одразу всміхнувся й собі і сказав:
В стіну ви втупились, мов бик! До цього зовсім я не звик. А що побачиш у стіні? І чудно, й нудно вже мені!
— Правда твоя, зі мною тобі не мед, — сказав пан Пляшкер. — Коли ти ще мав на обличчі сині цяточки, не нудьгував цілий день сам-один удома. Я ж міг коли завгодно забажати собі вихідний! А тепер — прощавай така розкіш, минулося здійснення моїх бажань! — Він зітхнув. — Минулося без вороття!
— То це ви тому стали таким занудою, що не хочете ходити до контори?
— А що, хіба з мене вже став зануда? — злякався пан Пляшкер.
— Ого, ще й який! Понурий, похнюплений зануда з кислою міною! — відповів Суботик, вслухаю-чись у власні слова. І вмить радісно вигукнув: — О, це схоже на якийсь кухонний рецепт, правда? Послухайте: сьогодні в меню — фірмові похнюплені занудики під кисло-солодким соусом!
Пан Пляшкер видушив із себе усмішку.
— Мушу визнати, останнім часом я таки буваю трохи пригнічений.
— І я вже знаю чому. Певне, через ту пані з ліфта.
— Так, — признався пан Пляшкер. — Якби ж мені наважитись! Обізватися до неї якимсь словом... Познайомитися з нею... Може, навіть разом з нею прогулятися. Я був би страшенно щасливий!
— Ммм, — муркнув Суботик. Здається, він зважував, що краще: мати завжди пригніченого татка, який зате належить лише своєму Суботикові, чи страшенно щасливого, якого, проте, доведеться ділити з незнайомкою із ліфта?
— Ну гаразд. Підіть собі з нею якийсь раз на прогулянку, якщо вам цього так хочеться, — великодушно дозволив він. — Не будете ж ви так одразу швендяти з нею цілими годинами! Обійдіть хутенько довкола контори — й доволі, еге ж?
— У тому-то й штука, — відповів пан Пляшкер. — Ти ж знаєш, який я на вдачу. На лихо собі, я надто несміливий, нізащо не наважусь її запросити. От якби в тебе залишилося бодай кілька синіх цяточок, хоч дві чи три...
— То що б ви тоді забажали?
— Я ще не знаю напевне. Може, насмілитися заговорити з нею, спитати, як вона зветься?.. А може, щоб вона була до мене прихильна... Можливо, навіть забажав би... — Пан Пляшкер геть почервонів: — ...навіть забажав би, щоб вона по-справжньому закохалася в мене, щоб ми побралися й жили разом.
— Жили разом?! — вигукнув Суботик. — Цього ще бракувало! Я вам дозволив один раз піти з нею на прогулянку, я не дозволяв вам з нею побратися, а про те, щоб вона переїхала до вас, не було й мови! У мене просто шлунок стискається, як ви отаке кажете!
Пан Пляшкер майже не чув Суботикових слів. Йому раптом набігла одна думка. Він зняв Суботика зі столу, посадив коло себе на кріслі, обійняв за плечі й запитав:
— Скажи-но мені, як воно у вас, Суботиків, ведеться. Тоді, як ти був у мене перший тиждень, то в п'ятницю увечері ти ж пішов...
— Умгу, — муркнув Суботик і кивнув головою.
— А тоді знов повернувся...
— Умгу. Бо в неділю яскраво світило сонце, понеділок настав одразу по неділі, у вівторок до вас навідався пан Вівторакус, середа припала на середину тижня, у четвер чотири рази прогуркотів грім...
— Так-так, я знаю, — трохи нетерпляче перебив пан Пляшкер. Для нього було важливіше дещо інше: — А коли ти повернувся, то знову мав на обличчі сині цяточки!
— Умгу, мав. Повно.
Пан Пляшкер нерішуче повів далі:
— Припустімо, ти наступної п'ятниці знову підеш. Якщо я подбаю, щоб знову випав такий тиждень, коли в неділю яскраво світитиме сонце, понеділок настане по неділі, у вівторок прийде пан Вівторакус і так далі, — то ти ж повернешся в суботу?
— Ммм... ммм...
— З новими цятками, так?
— З новими цятками.
— Тоді, будь ласка, зробімо так, — попросив пан Пляшкер.
— Зробімо — як?
— Що ти наступної п'ятниці підеш. Тільки не подумай нічого такого... Я не хочу тебе позбутися, ні-ні. Мені тебе навіть дуже бракуватиме. Мені лише треба кілька цяточок для здійснення бажань. Усього кілька. Чи хоча б одну-однісіньку.
— На жаль, не вийде.
— Не вийде? Чому?
— Бо перше ніж повернутися з цятками, треба від вас піти. А піти я не можу.
— Не можеш? Чому?
— Бо ви ж забажали, щоб Суботик залишався з вами завжди. Тож тепер я мушу завжди лишатися тут, не можу звідси зникнути навіть на тиждень. Так велить висловлене бажання.
— Це правда! — сказав пан Пляшкер. — Виходить, я й тут забажав не зовсім до ладу. Як і майже завжди, коли ти мав цятки. Але тепер і ти нічого з цим не вдієш. Чи не порадитися мені з моїм приятелем Вівторакусом?
— З вашим приятелем Вівторакусом? І як же ви збираєтеся радитись?
— Побалакаю з давнім приятелем, як то кажуть, у четверо очей.
— Очей? Ви, мабуть, хотіли сказати — у четверо вух? Адже слухають вуха, а не очі. А хіба у Вівторакуса четверо вух?
— Ні, вух у нього двоє, ти сам добре знаєш. А погомоніти я з ним хочу як чоловік із чоловіком, сам на сам.
— Без мене? — запитав Суботик.
— Мм... умгу, — муркнув пан Пляшкер.
Його так захопив власний намір порадитися з паном Вівторакусом, що він аж сам почав віршувати за прикладом Суботика:
Радий я заздалегідь: можна з другом погомоніть!
— Кострубатенько! — оцінив Суботик. — Чи не краще так:
Зрадів-звеселився мій татко умить, бо він з Вівторакусом погомонить! Суботик, аби не придбать ворогів, не лізе в балакання двох пирогів!
— Двох пирогів? — здивувався пан Пляшкер.
— Так воно заримувалося, — сказав Суботик. — Уявіть собі на хвилинку, що ви — великий солодкий колобок із корицею.
— Солодкий колобок із корицею або пиріг? Ти ж тоді, чого доброго, з'їв би мене!
— Ні, татку, оце вже що ні, то ні! — Суботик стиха захихотів.
— І чого ж це ти хихочеш? Що тут такого смішного? — запитав пан Пляшкер.
— Я раптом уявив, як ви увечері прикотилися додому й почали зітхати: "Ах, я так закохався в одну перепічку. Якщо я з нею не познайомлюся негайно, то засохну з туги!"
— Тобі з усього смішки! — сказав пан Пляшкер напівсердито-напівсміючись. — І затям собі: вона не перепічка, а принаймні медяничок із шоколадним кремом!