Тремтячими руками вхопився він за покриту білим лаком залізну драбину, що вела на вежу для стрибків у воду, долаючи щабель за щаблем, піднявся нагору і врешті нерішуче ступив на місток для стрибків у воду з триметрової висоти. Без окулярів пан Пляшкер бачив усе довкола дуже невиразно. Коли ж глянув униз на гладінь води, вона дедалі швидше закружляла перед його очима — і то було чи не гірше, ніж на даху будинку пані Моркван два дні тому.
Пан Пляшкер відчув огидний страх, і водночас він зрозумів, що ніяка сила не врятує його від цього стрибка. Отож він заплющив очі й стрибнув.
Добре, що Суботик забажав для нього елегантний стрибок. Пан Пляшкер красиво шугнув униз, плавно ввійшов у воду головою й затамував подих. Колись він чув, що треба тільки прогнутися й затримати подих — і тоді легко виринеш з води. Отож він так і зробив — і коли, здавалося, йому ось-ось забракне повітря, він виринув на поверхню й по-справжньому глибоко вдихнув.
Аж тоді він усвідомив, що зробив.
Нетямлячись від захвату, він ще у воді вигукнув:
— Я стрибнув! Я стрибнув із триметрової висоти! Агей, дітлахи, ви бачили? Я справді скочив звідти у воду!
Пан Пляшкер підплив до цямрини басейну, жваво виліз, побіг до Суботика, обійняв його і, досі ще не тямлячись від захвату, сказав:
— Хто б міг подумати? Бруно Пляшкер плигонув у воду з триметрової висоти!
Він легенько підштовхнув Суботика.
— А знаєш, що я зараз зроблю? Я негайно піду стрибну ще раз!
— Е, ні-ні, татку! Я не знаю, чи все так гладенько вийде без синьої цятки, — прошепотів йому Суботик. — Стрибайте краще з метрової вежки. Або, найліпше, ось із цямрини басейну.
— Твоя правда, — погодився пан Пляшкер, ледь розігнався й стрибнув. І, хоча цього разу влетів у воду не так плавно й животом, а проте пишався аж ніяк не менше. І згодом, коли вони стояли в кабінці для перевдягання, коли на бажання Суботика було подано туди й миттю висушено одяг пана Пляшкера, він сказав:
— Яка чудова неділя!.. Та я мушу попросити тебе виконати ще одне моє бажання. На втіху пані Моркван і моєму приятелеві Антону. Там же в кухні стоїть той здоровенний стіл. Будь ласка, забажай, щоб він знову став менший!
— Як вам так хочеться, — відповів Суботик, — то добре, я забажаю.
У житті деколи трапляється — намислиш добре, а виходить зле. То так і тут.
Бо тим часом на кухні в пані Моркван чинилися дивні речі.
Коли пан Вівторакус дещо оговтався після того, як побачив велетенського стола, він вирушив на пошуки свого приятеля Бруно. Однак знайти його виявилось неможливо. Дарма пані Моркван запевняла: пан Пляшкер із Суботиком щойно сиділи вгорі на столі, наминаючи ковбаски.
Урешті-решт пан Вівторакус видерся на стіл і розглянувся там.
— А, власне, хіба ж тут не затишно, вгорі, на цьому столі? — вигукнув він. — Авжеж, затишно! Тут і ковбаски ще є. Може, ще й теплі? Атож, тепленькі! Аннемарі, чи не влаштувати нам тут пікнік? Хіба не шкода було б, якби всі оці наїдки пропали марно? Авжеж, шкода.
Пані Моркван нерішуче стояла внизу під столом і чекала. А що пан Вівторакус і не думав злазити додолу, то вона вилізла догори.
— О, та тут ще й ковдра є м'якенька! Таки справді тут непогано. — Пані Моркван узяла серветку й заходилася протирати лампочку. — А такий високий стіл, виходить, практична річ, — примовляла вона. — 3 нього можна дістати до багатьох предметів, яких я не сягала без драбини!
— Аннемарі, чи треба тобі оце сьогодні, в неділю, протирати якісь лампочки! Ні, не треба, — вирішив пан Вівторакус. — Сідай лишень коло мене та будемо пікнікувати.
— Тобто їсти на столі? Ти не жартуєш? — Пані Моркван ще хвильку повагалася, та потім набралася відваги й мовила: — Ну, якщо ти так гадаєш, любий Антоне, — і вмостилася на ковдрі.
Так вони просиділи довгенько, споживали наїдки, розмовляли і вже не вважали дивним, що влаштували собі пікнік на кухонному столі.
Та саме коли пан Вівторакус хотів поділити між собою й пані Моркван останню ковбаску, почувся престрашенний луск — і стіл миттю "збігся" до своїх первісних розмірів.
Пан Вівторакус і пані Моркван покотилися додолу із замалої тепер стільниці. Тарілки попадали
на підлогу й побилися. Одна половинка останньої ковбаски злетіла зі столу, закотилася під шафу, вдарилася об стіну, впала й так і лишилася лежати, вкрита пилом.
Пані Моркван підвелася, обсмикнула свою рожеву сукню і, геть спантеличена, сказала:
— Чи сьогоднішня неділя не найдивовижніша в моєму житті? Безперечно, найдивовижніша!
Десятий розділ Жінка з ліфта
У понеділок вранці будильник продзвонив за чверть до сьомої. Суботик прокинувся, гучно позіхнув і вигукнув:
— Прокидайтеся, татку, перекидайтеся на другий бік і спіть далі.
— Спати далі? Як то? — спитав пан Пляшкер, і собі широко позіхнув і сів у ліжку.
— Бо ви ж, мабуть, хочете, аби я дещо забажав.
— Дещо? — Пан Пляшкер підвівся з ліжка. — І що ж саме?
— Ну, щоб сьогодні не було роботи і не треба було йти в контору.
— Та ні, навпаки! — Пан Пляшкер похапцем надягнув піжаму. — Я давно не ходив до контори так охоче!
— Ви радієте, що йдете до контори?! Ви що, хворі? — злякався Суботик, підбіг до вікна, відчинив його навстіж і, вихилившись надвір, загукав:
Гей, давайте аспірину,
йоду, брому, маргарину!
Гей, сюди медикаментів,
лікарів і асистентів,
і медсестри хай біжать —
в них — термометрів аж п'ять, —
лікувать людину хвору: радо йде вона в контору!
— Годі, будь ласка! — сказав пан Пляшкер і мерщій зачинив вікно. — Бо ще, гляди, подумають, що це правда, і викличуть "швидку допомогу".
— Це було б непогано, татку. Тоді я забажав би, щоб вас із синіми блимавками й сиреною доправили до контори.
— Та ні, аж така швидкість не потрібна. Мене цілком задовольнить, якщо я буду там за п'ять хвилин до восьмої, — сказав пан Пляшкер. Він подивився в дзеркало. — До речі, про бажання. Хотілось би мені одне бажаннячко здійснити. Чи не міг би ти якось зарадити мені з цими цятками на обличчі? Якось їх зменшити чи бодай зробити блідішими?
— Ні, я знаю дещо ліпше, — відповів Суботик. — Бажаю, щоб цятки зникли з татового обличчя...
— Таж ні, ні! Стривай! Що це ти забажав?! — злякався пан Пляшкер. — Може ж, вони нам ще знадобляться.