І луки на пікнік не треба, якщо простора кухня в тебе. Бо апетит десь пропаде, як не ковбаску наминати, а бігати — куди, не знати — і думать: "Де ж та лука, де?"
— Господи Боже, та що ж оце тут скоїлось?! — почувся тієї миті знизу чийсь голос.
Пан Пляшкер із Суботиком схилилися над краєм стільниці й глянули вниз. Там, узявшись руками в боки, стояла пані Моркван у рожевій літній сукні й репетувала:
— Хто вмостив у кухні оце одоробло? Бо це ж одоробло, а не стіл! Як ви взагалі примудрувалися його внести? У ці двері? Я вимагаю пояснень, пане Пляшкере, хоч би ви й десять разів були Антоновим приятелем! Де дівся мій кухонний стіл?
— Та ми ж сидимо на ньому, пані Моркван, — озвався пан Пляшкер.
— Що? Оце — мій стіл?! Ви глузуєте з мене?
— Але це справді він, тільки... — Пан Пляшкер затнувся, підшукуючи підхоже слово.
— Тільки він трішки виріс, — допоміг таткові Суботик.
— Не верзи дурниць! — обурилася пані Моркван. — Відколи це столи можуть рости?
— Я колись теж був значно менший, — запевнив Суботик.
— А ти хіба — стіл? — спитала пані Моркван.
— Ні, я не стіл, я тільки сиджу на столі.
— Принаймні не на моєму, — відрубала пані Моркван. — І що ви, власне, там робите?
— Ми пікнікуємо тут сніданок, — відповів Суботик. — Вилазьте сюди, пані Моркван! Тут є ще сімнадцять ковбасок.
— Отуди нагору? І не подумаю, — гукнула пані Моркван.
— Ну то й не треба, — сказав Суботик і втягнув голову назад з-понад краю стільниці.
Пані Моркван почула, як угорі над нею забряжчали тарілки й смачно заплямкав Суботик.
— Залишилося шістнадцять ковбасок... Смачного вам, пані Моркван! П'ятнадцять... На здоров'я, пані Шморкван! Чотирнадцять... Призволяй-теся, пані Кворкван! Тринадцять... дванадцять... одинадцять... — лічив угорі Суботик.
Пані Моркван постукала спіднизу в стільницю шваброю й вигукнула:
— Пане Фляшк... е-е-е... пане Пляшкере, я вимагаю...
І тут хтось подзвонив у двері.
Суботик майже весь звис із стільниці й гукнув:
— Морквиночко, там хтось прийшов. Не спи, не жди — мерщій туди! Відчиниш враз — і гість у нас!
— Ну, далі вже нікуди! — Пані Моркван нетямилася від обурення. — Сам відчиняй, як тобі так хочеться, шибенику! Це ти будеш мені наказувати?!
— Та це не наказ... — почав Суботик.
— Хотілось би повірити! — процідила пані Моркван.
— Я наказів не давав, це я просто забажав, — доказав Суботик.
— І-і-і-і! — стиха писнув пан Пляшкер і потер за вухом.
— А, ти тільки забажав? — мовила пані Моркван зворушено. — Тоді це дуже-дуже мило сказано, хто б не послухався й не пішов відчинити! Побіжу! — І вона кинулася геть із кухні.
— Хто б це міг завітати?. — сказав пан Пляшкер і прислухався.
— А якщо це ті два поліціянти прийшли нас заарештувати?
— У неділю не заарештовують, — заявив Суботик.
— А якщо таки заарештовують? Що нам тоді робити? — забідкався пан Пляшкер.
— Забажаємо, щоб вони опинилися в Австралії або в Новій Зеландії, — запропонував Суботик. — Котра з них далі?
— Австралія, — сказав пан Пляшкер навмання. На географії він знався не набагато краще за Суботика.
Вони почули, як зачинилися двері з коридору й чоловічий голос мовив:
— Доброго ранку, Аннемарі! Не сподівалась? Авжеж, ні, я бачу. О, ця сукня, хіба ж вона не чарівна? Авжеж, авжеж, безперечно.
Пан Пляшкер із Суботиком угорі на стільниці переглянулися й заусміхались: так говорив тільки один добродій!
— Чи не прийшов я трохи зарано? Авжеж, боюся, що так, — перепрошувався в коридорі пан Вівторакус.
— Та де там, Антоне, адже зараз уже десята година! — переконувала пані Моркван.
Десята година! Панові Пляшкеру щось невиразно озвалося в пам'яті, щось не дуже приємне. Хіба ж Суботик перед сніданком не забажав удвох із ним піти купатися?..
Він запитав:
— То що там каже твоє Суботяче правило?
— Котре? Адже їх тисячі.
— Оте, що каже, коли саме вранці слід іти купатися. Чи не мовиться в ньому десь отак: "... найпізніше о..."
".. .о десятій", — хотів він сказати. Але його слова потонули в оглушливому гаморі, що відлунював від покритих кахлем стін. Зненацька де не взявся дух хлорованої води. Довкола плавали дітлахи в трусиках, бризкалися одне на одного, вигукували щось, кричали, верещали й реготалися. Пан Пляшкер скинув окуляри, провів долонею по очах і знову начепив. Сумніватись не доводилося: вони з Суботиком стояли у великому купальному басейні для тих, хто не вміє плавати. Суботик начебто нітрішечки не здивувався, одразу почав брьохатися у воді, метляти ластами й вигукувати:
— Ой, як тут добре, саме для мого костюма!
Не те діялося з паном Пляшкером. Він стояв у своїх брунатних черевиках і недільних штанях мало не до пояса у воді.
— Ще одне шалене Суботикове бажання! — сердито пробурчав він і, висмикнувши сорочку з-під штанів, заходився викручувати.
— Агей, ви там! Що це ви робите?! У нас не стрибають у воду в штанях, сорочці й черевиках! — присоромив бідолаху підстаркуватий білоголовий чоловік, що саме робив край басейну вправи на воді.
— Це ви до мене? — запитав пан Пляшкер. — Я не стрибав.
— І справді. Звідки ви раптом тут узялися?
— Зі столу пані Моркван...— почав був пан Пляшкер, та одразу й замовк. Цей чоловік його однаково не зрозумів би. Тому він сказав:
— Я тут опинився за бажанням. Підстаркуватий чоловік глянув на пана
Пляшкера скоса, якось чудно, облишив свою водну гімнастику, квапливо побрів до сходів і вибрався з басейну.
Тим часом діти вгледіли Суботика, оточили його й поприкипали поглядами до його водолазного костюма.
— Ти водолаз? — допитувалися вони. — Ти тут тренуєшся?
— Мені не треба тренуватися. Я йтак усе вмію, — заявив Суботик.
— Ну то пірни під воду, — сказала одна дівчинка. — Скільки ти можеш просидіти під водою? Хвилину?
— Я можу сидіти під водою годинами, якщо забажаю, — відповів Суботик. І то не була неправда — якби забажав, він би просидів і годину.
— То чого ж ти? Покажи, як! — загукали діти. — Чи справді ти такий класний підводник?
— Як на мене, це нудно — пірнати під воду. Тепер це вміє будь-хто, — відповів Суботик. — А я пірнальник-надводник. Це значно цікавіше!
— Пірнальник-надводник? А що це таке? Покажи нам!
— Тут, у басейні, це не вийде. Пірнальники-над-водники пірнають лише над водою, — пояснив Суботик. — Гайда зі мною, подивитесь!