Беліна. О боже! Покиньте турбуватися про це… Якщо вам щось станеться, хлопчику мій, я не схочу більше жити на світі!
Арган. Серденько моє!
Беліна. Так, мій друже, якщо, на біду мою, станеться так, що я вас втрачу…
Арган. О дорога моя жіночко!
Беліна. В житті для мене не зостанеться нічого…
Арган. О кохана!
Беліна. І я піду за вами, щоб довести вам, як ніжно я вас кохаю.
Арган. Сонечко моє, ви мені краєте серце! Заспокойтесь, благаю вас.
Добродій де Бонфуа (до Беліни). Ваші сльози зовсім не до речі; до цього ще не дійшло.
Беліна. Ах, добродію, ви не знаєте, як страшно втратити чоловіка, якого так ніжно кохаєш!
Арган. Помираючи, я жалкуватиму лише за тим, мій друже, що не мав від вас дитини. Добродій Пургон запевняв мене, що він може зробити так, щоб у нас знайшлася дитинка.
Добродій де Бонфуа. О, це ще може статися.
Арган. Треба, рибонько моя, скласти духівницю так, як нам радить добродій нотар; але, про всяк випадок, я хочу віддати вам у руки двадцять тисяч франків золотом, що їх сховано у потайному місці в моєму алькові, та два векселі на пред'явника, які я одержав від моїх боржників — добродія Дамона та добродія Жеранта.
Беліна. Ні, ні… Нічого мені не треба! Ах!.. Скільки, ви кажете, є у вашому алькові?
Арган. Двадцять тисяч франків, моя кохана.
Беліна. Не говоріть мені про гроші, благаю вас… Ах!.. А ті два векселі на яку суму?
Арган. Один, рибко моя, на чотири тисячі франків, а другий — на шість.
Беліна. Всі скарби земні, друже мій, — ніщо в порівнянні з вами.
Добродій де Бонфуа. (До Аргана). Чи не бажаєте ви приступити до складання духівниці?
Арган. Так, добродію, але нам буде зручніше в моєму маленькому кабінеті. Кохана моя, проведіть мене туди, будьте ласкаві.
Беліна. Ходім, бідний мій хлопчику.
ЯВА 10
Анжеліка, Туанетта, Беліна за сценою.
Туанетта. Маєте — нотар уже тут, і я чула, як говорилося про духівницю. Ваша мачуха не дрімає: ручуся, що то якась змова проти ваших інтересів, куди вона хоче втягти й вашого батька.
Анжеліка. Нехай він порядкує своїм добром, як йому заманеться, аби тільки не силував мого серця. Ти бачиш, Туанетто, як страшенно зловживають його добрістю. Не покидай же хоч ти мене при лихій годині!
Туанетта. Щоб я вас покинула! Та я швидше вмру! Хоч ваша мачуха й намагається зробити мене своєю повірницею і хоче прихилити до себе, а проте не можу я до неї добре ставитись. Полишіть усе на мене, а я діятиму так, щоб вам допомогти; але щоб допомогти вам по-справжньому, мені треба перемінити зброю, треба приховати мою до, вас прихильність і вдавати, що я цілком поділяю почуття вашого батька й вашої мачухи.
Анжеліка. Благаю тебе, постарайся сповістити Клеанта, що мене вирішили віддати за іншого.
Туанетта. Я можу доручити це лише одній людині — старому лихвареві Полішинелеві, який в мене закоханий; це коштуватиме мені кількох ніжних слів, та що поробиш! Задля вас я витрачу їх з дорогою душею. Сьогодні вже надто пізно, але завтра чим світ я пошлю по нього, і він буде в захваті, що…
Беліна (за сценою). Туанетто!
Туанетта (до Анжеліки). Мене кличуть. Прощавайте. Покладіться на мене!
Перша інтермедія
Декорація переміняється, на сцені —місто.
ЯВА 1
Полішинель приходить уночі, щоб заспівати серенаду своїй коханій. Йому заважають спершу скрипалі, на яких він сердиться, а далі — патруль, що складається з музикантів і танцюристів.
Полішинель. О кохання, кохання, кохання, кохання! Бідолашний ти, Полішинелю! Яку дурну фантазію забрав ти в свою голову? Як ти час марнуєш, нещасний ти безумцю! Ти занехаяв своє ремесло, занедбав усі свої справи! Ти перестав їсти, ти майже не п’єш, ти втратив нічний спочинок… І все це через кого? Через оту змію, справжню гадюку — чортицю, а не жінку, що водить тебе за носа і глузує з усього, що б ти їй не сказав. А проте розумувати тут уже годі… Ти цього хочеш, о кохання." і я мушу божеволіти, як і багато інших! Не дуже-то воно й личить такій поважній особі, як я, та що ж поробиш? З наказу не порозумнішаєш. І старому часом памороки забиває, як і молодому. Подивлюся, чи не розчулю я моєї тигриці серенадою. Часом ніщо так не зворушує, як палкий закоханий, що співає про свою тугу перед замкненими дверима своєї коханої. (Бере лютню). Ось на чому я собі акомпануватиму. О ніч! О мила ніч! Віднеси мої любовні скарги до ліжка моєї невблаганної!
І вдень і вночі тебе я кохаю…
Скажи мені "так", — молю я, благаю!..
Якщо, жорстока, ти вимовиш "ні",
Смерть заподієш миттю мені…
Надія і туга
Серце шматують,
Без любого друга
Години плазують…
Але якщо мрії
Одурять мене
І згинуть надії
Здобути тебе,
Сконаю я з горя, з нудьги, з безнадії…
І вдень і вночі тебе я кохаю…
Скажи мені "так", — молю я, благаю!..
Якщо, жорстока, ти вимовиш "ні", —
Смерть заподієш миттю мені.
Якщо ти не спиш,
То думай щосили,
Як моє серце
Ти тяжко вразила!..
Якщо мене знищить
Тобі заманулось,
То хоч пожалій,
Щоб та кривда забулась…
Твій жаль пом’якшить моє горе та муки…
І вдень і вночі тебе я кохаю…
Скажи мені "так", — молю я, благаю!..
Якщо, жорстока, ти вимовиш "ні",
Смерть заподієш миттю мені…
ЯВА 2
Полішинель; стара жінка виглядає з вікна і, щоб посміятися з Полішинеля, відповідає йому.
Стара жінка (співає).
Ви — хитруни, що очами брехливими,
Благанням облудним,
Словами фальшивими
Сплітають оману…
Ах! Я слухать вас більше не стану…
Я з досвіду знаю —
Мужчини зрадливі,
І всі ви нечесні,
І всі ви брехливі…
Яка ж бо безумна ота, що вам вірить!
Ці погляди ласі
Мене не турбують,
Зітхання пекучі
Мене не хвилюють
І більш не запалять —
Я в тім присягаюсь!
Коханцю нікчемний,
Тужіння таємне
Мене не бере!..
Маю серце вільне,
Що з тебе сміється,
Повір цим словам!
Я з досвіду знаю —
Мужчини зрадливі,
І всі ви нечесні,
І всі ви брехливі…
Яка ж бо безумна ота, що вам вірить!
ЯВА 3
Полішинель, скрипалі за сценою.
Скрипки починають грати.
Полішинель. Якась зухвала музика перебиває мені спів!
Скрипки грають.
Цитьте! Гей ви, скрипки, замовкніть! Не заважайте ієні побиватися за моєю жорстокою коханою!
Скрипки грають.
Замовкніть, кажу ж вам! Я хочу співати.
Скрипки грають.
Цитьте!
Скрипки грають.
Ой, пропаду!
Скрипки грають.