В село до нас треба їхати через річку. Зима того року страх яка велика була: морозами то воно здоровими не брало, а снігу навергало врівень з загатами. Весна приспішила, на
Євдокії 4 вже й крига пішла. Води нагнало таку силу-силенну, що всю греблю поняла вода і міст на річці знесло, на човнах переправлялися через річку.
Так ото в ту святу суботу, скоро задніло, і я з матір'ю на берег — подивитися, як ту волю везтимуть.
Приходимо — народу тиск, усе село так і вивалило. На воді біля берега аж чотири човни, на кожному по два гребці.
Люде — наче води в роти понабирали, мовчать... Аж ось — чуємо — дзінь, дзінь, дзінь!..
— Воля, воля, воля! — так і покотилося і по березі, і по річці, і за річкою.
— Рушай човнами, рушайї!
— Не треба! Не рушай! — гукнув соцький.— Се ще не воля, не вона, се так хтось...
— Ти почім знаєш, що не вона? А як вона, так прогаємо зайву годину!.. Рушай, з човнами рушай! — гукають люди.
— Цить, не рушай, я по дзвонику знаю, що се не вона. Се становий дзвонить, а волю привезе сам єнорал. Слухайте... чуєте, як дзвоник голосить?.. Еге! Я добре вмію вгадувати. Єнорал почтою прибіжить... почтовий дзвоник наче промовляє: "Звертай! Звертай!" — а у станового дзвоник — отак як і отсей гукає: "Давай! Давай!"
Одначе люде не послухалися: човни рушили... Небавом бачимо: на двох возах приїхало аж четверо панів. Соцький4 придивляється, а далі й каже:
— То становий, а то справник, а хто ще з ними, не вгадаю... Мабуть, таки... теє... справді вона... воля.
— Воля! Воля! Воля! — знов залунало.
Приплили човни до берега, усі чоловіки, наче один, шапки миттю з голов та вгору. Та знов — "Воля, воля, воля!".
Тут зараз до церкви, вдарили в дзвона. Зроду-віку не було в церкві у нас стільки народу, як тоді! І церква повна, і на цвинтарі повно, ще й на вулиці старі баби та малеча. Після служби вичитали волю... люде радіють, аж плачуть...
З церкви веліли усім йти на панський двір.'Тут ще раз вичитали волю і сказали, щоб хрестяни ще два годи слухалися панів, щоб два годи ще робили на панів, так як і робили! Тільки нашому братові жіноцтву полегкості зараз зробили, зараз визволили з панщини. На талан мені, ми з матір'ю не були з дворових, нас і "в душі" не записували, через те й землі на нас не дали, сказали, як заводили оті грамоти: "Ваших душ в ревізії нема, тому й земля в грамоти не прописана". Мати заходилася була змагатися, каже посередникові:
— Не душі їдять, а роти, у кого є рот, тому й землі треба. Так хіба нас слухали!.. Не дали, та й годі!
— Нема у вас ревізької душі, і квит...
— Чи вона ревізька, чи не ревізька,— змагалася мати,— а годувати її треба... З чого ж ми харчуватимемо свої душі? Вони ж такі, як і в усіх людей.
— Такі та не такі, у вас не ревізькі, ваші душі жіноцькі, кульгаві.
От до сього тільки й договорилася.
А проте все ж таки я більш до двору не ходила, на прачку не ставала, панича того спекалася, віхоть отой тільки довго мені му лив, все я боялася, все думала: чи не буде мені чого лихого?.. Дяка нашому создателеві, нічого не було, так і присохло!.. А що вже попобоялася, так цур йому!
В суботу ото стали ми вольними, святкували свою волю і в неділю, та і в понеділок ніхто і за холодну воду не взявся. Ще б пак! Малий то був у нас Великдень!
У понеділок, так сказати, як в обідню годину, вийшла я з хати, присіла собі проти сонечка на призьбі, лускаю соняхи та думаю: куди його піти мені? Де дівчата з нашого кутка? Думаю собі, аж чую голос десь; я з двору на вулицю, бачу: по дорозі рушає юрба людей. Я до неї. Дивлюся!.. Свят! Свят! Свят! Що воно таке?.. Війт їванець і соцький Наум передують, а за ними парубок в мішку, увесь у мішку по саму шию, ні рук, ні ніг його не видко, як він і переступає... і не йде він і не стоїть, іти йому по-людськи не можна, ногам в мішку тісно, суне він, наче манія та...
Про мішок той я чула від людей, а на власні очі не траплялося бачити, як у нього закидають. Пан наш — куди тобі який вигадливий був на всякі кари! Отож він і мішок той вигадав: коли хто прошпетиться, було, яким бунтом, він і звелить його в мішок зав'язати та й загадає йому в мішку по вулиці ходити... Люта душа була у нашого пана, нелюдська.
— Хто отеє такий в мішку і за що? — питаю я у дівчат. Сама не тямлю, чому мені цікаво стало знати.
— Се ж,— кажуть,— Антін, панський кучер: як загуляв з самої суботи, так і досі його в дворі не було; коні панські третій день стоять без догляду, аж ржуть, що не поєні й не годовані... Учора нікому було панів і до церкви повезти.
"Так отеє така воля!" — подумала я собі і якось нехотя кинула очима на того кучера... Кинула, а очі мої так і прилипли до його тварі... Глянув і він на мене своїми великими очима... Сині вони, наче блакить на небі... Зустрілися наші очі!.. Господи, щовоно сталося зі мною? Не одірву своїх очей від Анто-нових! Отак і провела я його до двору... а тут спинилася: панич та віхоть упали на думку; я мерщій до господи.
Сіла на лаві. Якось ніяково мені; не то сумно, не то й журливо, і на серці якось чудно, скорботно, сказати б, так ні ж! Ніби там промінь весняний гріє і веселить...
— Сідаймо, доню, обідати,— каже мати.
Сіли... Вмочила я губи, та й годі; не йде мені на душу борщ наш; не тому, що він нізчимний, а тому, що Антонові очі так і лищать у мене в очах...
Другого дня тягне мене щось на вулицю та й тягне, та так тягне, що не спромолша я не піти. Пішла — сама не знаю чого. Стала під вербою, не тямлю чого стою!.. Прямо навожде-ніє якесь на мене наче хто наслав, наче я несамовита... Постояла, пішла до двору, спинилася біля брами, дивлюся на стайню і думаю: "Чи випустили кучера з мішка? От коли б його побачити..." Замість того бачу: вайло оте, ключниця, суне з повною в'язкою ключів та брязкає ними, наче коновал той... "Цур тобі, хмаро!" — подумала я та бігцем назад від брами. Що ж би ви собі думали? Вона таки, мабуть, помітила мене та й наврочила, бо з того самісінького дня так мене і нудить, так мене і вабить іти до двору, чи не побачу кучера. Цілий тиждень щодня никала та все визирала. Марне! "Хоч би тобі один разочок побачити... За тиждень чую, люде гомонять: приїде посередник, кучера з паном судитиме... Кучер би то, скоро випустили з мішка, зараз рушив до міста позивати пана за той мішок.