Антін Калина

Конисский Александр

І

Люблю я зелені степи нашої північної Вкраїни! Широкі вони, як море; довгі, як небо; безкраї, як воля і — нещодавно— були вольні, як гадка... І що за хороші-прехороші вони навесні! Не розкажеш, не спишеш і не намалюєш тієї степової краси... Зелений килим — море без краю; пахощі так самі і вливаються в груди, а груди від того нектару ширшають; серце б’ється вольній; чуєш, як по твоїм жилам перебігає-переливається степове повітря легке, свіже, упивне... Наче душа твоя під впливом того повітря розкривається задля того, щоб набрать вольних гадок; напиться кохання і любить, любить, любить... Любить світ — вольний, як сама золя^ любить людей нагодованих і ситих,, як хліб; любить дружину-дівчину гарну, як сама краса...

Хороша, чудовна, чарівнича краса наших степів вдень, не гірша і вночі. Дняний зелений килим вночі становиться темно-сизим оксамитом; дняне ярко-блакитне небо стало синім, м'яким; колір його так і манить, так і лащіпь твій погляд і якось принадливою цівкою ніжить душу. Раюєш собі під цим синім наметом, гаптованим та мережаним. зорями.,. А зорі-мережки заграють до тебе, ніби жартують-.. Любуєшся на картину нічної степової краси, смакуєш раєве смакування; впиваєшся тим впиванням, яким може почастувати тільки степова, весняна, ясна і зорява ніч з своєю тихою, як могилки, тишею, бо як тільки вчуєш де людський голос, зараз пропаде, згине увесь вплив нені-природи: перед тобою виросте і заслонить красу її людська неволя, недоля, убожество, сльози матірок, крик голодної дітвори, гук ситих, нагодованих товсто-пузів багатирів-експлуататорів і всяких злодіїв...

А що за ранок в степу] От зайнялася зоря, почало дніти, стало займатись на світ; небо ясніє: із темно-синього переходить в блакитне. Над балками, над рудками та над ярами піднімається вгору, наче намітка, целена сивої пари. От і горобці зацвірінькали; дб,сь високо-високо чується пісня жайворонкова... Потягло свіжим ранковим вітрецем. Ген-ген з-за гори, з-за козацької, а може, й татарської високої могили випливає червоне сонце, і зразу неначе кров'ю облило кругом степ. Зелено-сивий колір трави, скропленої срібною росою, перейшов в червоно-зелений, Сонце йде повагом вгору, а в слід його міняється і колір степу: червоність меншає, трава здається золотисто-зеленою, мов хто побризкав її краплями золота... Гарно, чудовно гарно!..

Люблю я наші степи! Та чи й можна ж їх не любити?

Отакими-то степами літ тому двадцять чи що назад простував я раз до Криму. Простував один, сам собі; я, та гнідий Космач, та сірий Баско. Космач мене віз, а Баско стеріг уночі і мене і Космача.

їдемо собі по степу, ніде нічого не видко — тільки небо та окіян трави, більш ні на чому зупинити свого погляду. їдеш і здається — ніколи не до'ідеш до села або просто до якої людської селитьби... Аж гульк! — почав спускаться в глибоку долину і бачиш: в балці під горою притулилось собі, пригорнулось село. Степові села огулом не похожі на села Полтавщини, не кажу вже Поділля. Нема в степових селах розкішних вишняків, не купаються тут хатки в зелені, мов качки в рясці на сажалці, як от в Полтавщині. Сади в степових селах, як і гаї, просто-таки дивовижа. Хіба що де-не-де в селі попадеться біла або жовта акація, та й то якась така хирява, худа, убога, неначе стара покритка на селі. Деревині, як і'людині, треба води, а в степах — де там вода! Хіба в колодязі, та й то ка глибині сажнів 10—20. Тим-то степові селища й хистяться собі в глибоких балках, де все-таки вогкості більш, ніж на горі, і влітку задля городини посуха не так-то страшна.

Так ото їду я собі. Вже недалеко було до границі Таврії. їду та варнякаю: "Степ широкий, край веселий — та й занапастили!" Аж ось лу-лусь! Віз боком, я з воза, а на мене клунки і Баско! Космач сам став,— розумна була коняка. Устав я, дивлюсь: еге!.. Обід надвоє! Що тут діяти — про запас колеса не було! Зирк сюди-туди — і села не видко. Ну, вже ж і не сидіти тут, курчат не висидиш. Узяв я загальмував колесо, щоб не котилося, та помаленьку й ньо! Проїхавши гоней двоє, а може, й більш, став спускаться згори, дивлюсь — селищеі Зрадів. Добрався до першої хати, зараз тпрру! Впросився в двір, відпріг Космача і прийнявся лагодить колесо. На мій талан знайшовся в селі і стельмах і коваль. З'єднались. А поки лагодили^ я розпитався, що за село і що за господар, у котрого я стояв на дворі. Село було Дідове і належало до власності генерала Крукова. Кріпацтво тільки що знесли. Господар мій, старий, сивий, як лунь, дід, звався Лука Калина. Родився він вольним, попав у кріпацтво, пережив його і вмер (потім через п'ять літ) вольним чоловіком.

Слово по слову Калина розказав мені, що його син поїхав з жінкою до Києва святим поклониться та й привезти додому його, Лучиного, внука Антона, котрий кінчає університет. Лука з сином Яковом викупили вже давно на волю Антона. Антін вчився в Н., скінчив гімназію, взяв золоту медаль, пішов в університет і тут бере медаль.

— Дякувать богові святому, не пропали наших триста карбованців, що дали генералові за нашого Антона... Чолов'яга з нього добрий вийде,— додав Лука, кладучи великий хрест.

Розговорилися дальш, я нагадав, що Калина вчився разом зі мною, тільки двома чи трьома класами йшов позаду мене.

— Ой та й жалуватиме ж Антін,— сказав дід,— як взнає про се!.. Шкода, велика шкода, що нема його!

— А коли він прибуде? — питаю.

— Хіба після Зелених свят 1 через тиждень, не раніше.

— Не маю часу ждати... Велика шкода.

— Ну, вже вертаючись, не минайте моєї хати... на перепутті; порадуєте і мене і Антона... Завернете?

— Добре, діду!

— По рукам!

Подався я. дальше і аж до Покрови провештався у тім божому едемі, що Кримом зветься.

На перепутті прямо до Калйниної хати, Антін вискочив до мене, пізнав і зрадів, немов своєму кревному...

На зиму мій Калина перебрався лікарювати в Отаву, і стали ми вкупі жить та поживать, та не довелося "добра наживать".

Молодий Калина був чоловік жвавий; хоч з себе непоказний, та зате річ котилась у нього, мов живе срібло. Гадки наші де в чім не сходились, але я вподобав його. Отже Опанасові не прийшовся він по серцю. Таки правду сказати, через те, що Антін був трошки космополіт і націоналізм вважав тільки як ближчу стежку до огульної мети: освіти, волі і економічного добробиту народів; а Опанас держався такого націоналізму, що інколи вдарявся аж у шовінізм.