До того ж і літа брали велику вагу! Калині здавалося, що за знесенням кріпацтва Росія не йтиме, а просто бігтиме на всі заводи шляхом реформ і прогресу. Опанас, хоч і похваляв визволення кріпаків і вважав його як справді велику реформу, але не вірив у швидкий прогрес Росії і на саму крестянську реформу дивився як наполовину недороблену... От як тільки зійдемося, зараз мій Опанас і почне допікати Калині.
— Так, так,— каже,— кріпацтво знесли, а жебрацтво заведемо...
— Господь з тобою, Опанасе! — підскочить Калина.— І де ти видав, щоб вольні люде стали жебраками!
— Вольні люде! — передражнить його Опанас.— Де ж вони в бога — ті вольні люде!.. Хіба мало начальства: десяцький, соцький, старшина, мировий, становий...— і почне ви-кладувати на пучках начальство.— Скільки-то їх! Треба ж їм щось їсти: казна всіх не нагодує, від казенного вони з голоду попухнуть!.. От і виходить: і сьому дай, і тому дай, і те заплати, і друге, і п'яте, й десяте,— а з чого потягне крестянин?.. З землі! Гай, гай!.. Скільки-то тієї землі йому дають? Трохи більш, ніж на домовину,— та й ще плата яка за землю!.. Ні! З землі він навряд чи вконтентує і себе...
— Так по-твоєму ся воля нічого не варт? — гризеться Калина.
— Та вона-то варт — як ковалеві ухналь... От, якби з волею була землі достача...
— Тривай, буде уся земля народові!
— А панам що? — дратує Огіанас Калину.
— Те, що й людям,
— Коли ж се воно буде?
— Буде колись!.. Не за горами! Діждемось!..
— Може, хто й діжде, та не ми! Куди нам куцим... Ми от,— говорить,— незабавом забудемо по-своєму...
—
— Овва! Не вгадав... Хіба забув, що тепер у нас і "Основа" 2 є, і книжки наські, і по-нашому учать...
— Поки Роменський (так прозивався в Отаві квартальний) не заказав,— так і учать; а завтра гримне Роменський: "Годі, "Основи" не требаГ Досить видавати українські книжки! Годі вчити по-українськи в школах, і шкіл не треба!" Ну й послухаємо й замовкнемо всі, анітелень... Воля начальства!
— Ні, ні, Опанасе! Не такий тепер часГ Тепер усюди розвивається і розвиватиметься національна освіта. Любов до рідного краю — тепер гасло самого уряду.
— Либонь, чи не так! Тільки слуги уряду, оті Роменські,— навряд чи так, як ми з вами розуміємо "любов до рідного краю". Рідний край у них — "начальство". Начальство у них — те праведне сонце, що живить, гріє і оплодотворяє усяку живу твар, усяку рослину... Без начальства, по-їхньому, і вода б по-висихала усюди, і хліб би не родив; коли б не начальство, то б і сонце не гріло і не світило...
— Цить, цить, Опанасе! — перебиває Калина.— Так було, та не туди тепер діло йде.
І почне мій Калина у-хмари заходити і викладати сподіванки на урядовий лібералізм і прогрес?
— Десять, багацько двадцять літ — і стане вся Росія вольною федеративно-конституційною державою...
— А жандарми будуть, чи ні? — лукаво спитає Опанас.
— Жандармам, от-от півроку не мине, як жаба цицьки дасть,— мріє собі Калина. А Опанас знов до нього:
— А хто ж правитиме "за царське око"? Хіба попи?
— Сам народ! Його виборні! — гукне Калина, схопиться з свого місця і почне бігати по хаті, міряючи долівку з кутка в куток. А Опанас сидить мов вкопаний: лікті впер у коліна, а голову вложив у долоні, та наче сам собі голосно думає:
— Так, так! Що й казати! Учорашні раби — а сьогодні республіканці!.. Швидко перескочили!.. В народі жадної освіти нема, шкіл нема, книжок нема, совість прикована до право-славія, над словом вартують станови, зверху над злиденною пресою сидить і давись цензура, у судах — тайна і хабарі, доноси і шпигство — аж пишаються!.. А зверху всього адміністративні різки й судовий кнут! Сибір і катїрга... Хіба мало добра? Із такого добра та не вискочить в республіку?!.
— Не в республіку, а в федеративну монархію,— скрізь зуби процідить Калина. А Опанас ніби й не чує, та, знай, своєї:
— Оце так зараз усі губернатори, усі комісари, станові, жандарми і опиняться федералістами!.. Любо буде!.. Та жалко, що ми не доживемо того часу...
— Так по-вашому ж що? — питає його Калина.— Сидіть, згорнувши руки, та чекати, а нічого й не робить?
— Якраз навпаки! Треба робить, робить і робить...
І Калина робив! Він задля себе не жив: він був тоді справжній громадський робітник. Він і вчив і в недільних, і в щоденних школах 3, котрих тоді завелось досить в Отаві; він компонував і видавав шкільні книжки, завів безплатну книгарню; де прочув про вбогого, недужого — вже він там. Зате ж швидко і пішла про нього гутірка, що чоловік він "опасний" —червоний революціонер...
Весною 1862 р. скоїлись у Петербурзі пожежі. Почалася реакція... Недільні школи, книгарні скасовано... Почались адміністративні заслання...
— От яка у нас федерація! — усміхається Опанас.
Сердиться Антін, кусає губи, лається, а віри в скорий "случний" час не кидає і працює... Та й допрацювався до того, що зимою і його вивезено на північ... Зробилося се ось як.
Спимо ми собі, наче святі печерські праведники. Звісно, ніч на те бог і дав, щоб добрі люде спали. Не сплять уночі тільки злодії. Аж ось вже після третіх півнів як загуркотить щось у двері! Ми схопились, гадаємо: пожежа, та швидше до вікон. Ні, хвала богові, полум'я і вогню не видно... Тоді до дверей у сіни. Питаємо:
— Хто там?
— Свої люде,— відчиніть швидше!
— Хто свої? Кажіть!
— Свої! Хіба не чуєте? Поліція!
"А бий тебе сила небесна! Добрі "свої"!.. Цур вам, таким "своїм"! — думаємо собі та до них знов.
— Чого вам треба? Поліція вночі не повинна куйовдити людей! День буде для того. Не одчинимо — може, ви злодії!..
— Відчиняйте,—гукають знадвору,— а ні, то двері розіб'ємо!
— Спаси нас, заступнице усердная, мати господа вишнього! — промовив, хрестячись, Опанас і відімкнув двері.
Всунула ціла ватага поліції і жандармів.
— Тут живе Антін Калина?
— Тут.
— Де він? Хто з вас Калина?
— Ось я! Чого ви? Що треба?
— Вбирайтесь швидше, поїдете з нами.
— Куди?
— Тоді взнаєте...
Даремна річ змагаться! Вбрався. Взяли, посадили на сани з двома жандармами і поперли... Куди, за що? Про те пан знає... Се, бачте, так "сходила зоря нового життя".,.
Кого господь бог не покарав адміністративним засланням, той ніколи, нізащо не зрозуміє, що значить — жить на засланні. Люде зовсім справедливі і вірні, котрі побували на каторзі в Нерчинську, а перед тим на засланні у Мезені, доводили мені, що в каторзі жити краще: тут чоловік знає, що відробить свій "урок", та й годі! Він і нагодований, і зодягнутий (вже як зодягнутий — але не голий!). Та одно слово — він каторжний, і годі! Інша річ адміністративно засланий. Чоловік не взаперті і, здається, не на прив'язі, а з місця йому й ступити не пустить жадний десятник!.. Треба зодягтись, обутись, квартиру і їжу добути, світло, тютюн — і се все за шість карбованців, бо більш казна не дає; а коли хто з родини перешле, то кільки перешле, стільки комісар відлічить з казенної "пенсії". Приміром, засланому хтось переслав сімдесят два карбованці — от уже йому цілий рік з казни нічого й не дадуть... Як же може чоловік прожити на шість карбованців! Та й оце не головна річ, а ось що: робити нічого, роботи нема — і тиняється чоловік, наче сам не свій, наче тінь!.. Читати нічого, писати — гм! Як же його писати, коли навіть кожен-ний лист до брата, до сестри, до неньки йде спершу на цензуру до поліції... Яке ж тут писання, коли єдиний святий схованок людської гадки — листи, і ті йдуть на цензуру...