Хвиля

Страница 2 из 2

Днипрова Чайка

І місяць почав наближатись до доньки; гнав-розганяв тумани, розсовував хмари йому буйний вітер покірний – його челядинець, а зорі йшли чередою за ним Тремтіла од радощів Мрія: "Не можу, не можу я вірити неньці! Люблю свого милого батька", шептала. А вітер управивсь на небі, спустився, пішов спочивати в долину та, йдучи проз море, штовхнув попід боки дрімаючу хвилю. Кинулась хвиля, завила, заплакала ревно сльозами гіркими. І вітер, злякавшись, помчався до моря, та, над землею летючи, нишком доніс і до Мрії плач її рідної неньки. Зникла, сльозою-росою впала на землю ніжная Мрія, і місяць здивовано скрізь оглядався, де ділось дитя його миле. А мати даремне лютує і плаче, й благає, щоб швидше вернулась дочка, що помститись дала їй уволю.

А Мрія блукає весь ден по печерах, по нетрях, по лісу густому, в руїнах забутих або між каміння над морем сховає задумане личко своє і чекає лиш ночі. Вечір настане – знов піднімається Мрія угору і хоче у батька спитати, навіщо він матір ізрадив; та тільки що гляне з докором на ту красу – задивиться мовчки, уся заніміє, не вчує, як ніч та пролине, а ранок настане, – сльозою-росою розсиплеться Мрія, згадавши про матір, що дурно чекає її, в нетерплячці плеще об берег, то плаче, то стогне, то лащиться – кличе її, грізно кляне-проклинає…