– Гадаю, це блискуча здогадка Чарлза, – відповів Маколей. – Як це ти…
– Думаю, ви помиляєтесь, – урвав його Гілд. – Називаючи це лише здогадкою, ви принижуєте талант містера Чарлза.
Здивований тоном поліцейського, Маколей запитально подивився на мене.
– Що я не повідомив лейтенанта про нашу з тобою ранкову розмову, мене поставили в куток, – пояснив я.
– Саме так, – спокійно погодився Гілд, – окрім усього іншого.
Мімі вибухнула реготом, а коли Гілд вирячився на неї, винувато йому осміхнулась.
– Як було вбито містера Д. У. К.? – запитав я.
Гілд завагався, наче роздумуючи, чи варто відповідати, тоді стенув дужими плечима й сказав:
– Не знаю, ні як, ні коли його вбито, бо ще не бачив трупа, власне – жалюгідних решток, а експертизу поки не зроблено.
– Жалюгідних решток? – перепитав Маколей.
– Так. Тіло порізали на шматки й поховали у вапні, так що лишилися самі кістки, згідно з рапортом, одначе згорнутий одяг, покладений поруч з убитим, більш-менш зберігся і може нам дещо прояснити. Зберігся також шматок ціпка з гумою на кінці. Тому нам і спало на думку, що вбитий міг накульгувати й… – Він затнувся, побачивши Енді. – Ну?
Той похмуро похитав головою.
– Ніхто не бачив, ні як він зайшов, ні як вийшов. Пригадуєте жарт про такого худющого чоловіка, що він мусив двічі проходити повз одне і те саме місце, щоб відкинути тінь?
Я сумно посміхнувся і зауважив:
– Звичайно, Уайнент не настільки худий, але й не товстіший за папір, на якому виписано чек або надруковано листи.
– Що це значить? – запитав Гілд – краска вкрила його обличчя, очі дивилися роздратовано і підозріло.
– Він мертвий. І давно. А живе лише на папері. Можу навіть закластися, що то його кістки поховано з одягом опасистого кульгавого.
Маколей нахилився до мене.
– Ти впевнений, Чарлзе?
– Що за вигадки? – прогарчав Гілд.
– Б'ємося об заклад. Ну, хто б це морочився з трупом і залишив те, від чого позбавитись якнайлегше – незайманий одяг, щоб його…
– Та він не такий уже й незайманий. Дещо…
– Звичайно, ні. Інакше викликало б підозру. Він пошкоджений рівно настільки, щоб повідомити потрібні речі. Іду на парі, що ініціали добре видно.
– Не знаю, – не так впевнено відповів Гілд. – Вони були на пряжці від паска.
Я розреготався.
– Та це нісенітниця, Ніку! – гнівно скрикнула Мімі. – Як то може бути Клайд? Тобі ж бо відомо, що він сьогодні приходив до мене. Ти ж знаєш, що він…
– Ш-ш-ш. Нерозумно з твого боку підігрувати, – сказав я. – Уайнент мертвий, твої діти його спадкоємці й одержать набагато більше, ніж те, що лежить у тебе в шухляді. Нащо тобі частина пограбованого, коли ти можеш отримати все?
– Не розумію, про що ти, – відповіла вона, біла як крейда.
– Чарлз вважає, – втрутився Маколей, – що Уайнента сьогодні тут не було, а цінні папери й чек вам передав хтось інший або ж ви їх поцупили. Я не помиляюся? – звернувся він до мене.
– Анітрохи.
– Та це безглуздо! – наполягала Мімі.
– Поміркуй сама, Мімі, – зауважив Я. – Припустімо, Уайнента три місяці тому вбито, а його труп заховано під виглядом іншого. Всі гадають, що Уайнент кудись поїхав, залишивши довіреним Маколея. Гаразд. Таким чином, все майно переходить до рук Маколея назавжди – принаймні поки він його остаточно не привласнить, адже ти не маєш навіть…
Маколей підхопився на ноги й кинув:
– Не знаю, до чого ти ведеш, Чарлзе, тільки я…
– Заспокойтеся, – зупинив його Гілд. – Дайте йому висловитися.
– Це він убив Уайнента, Джулію і Нунгейма, – запевнив я Мімі. – Чого ти бажаєш? Стати його наступною жертвою? То знай, що відколи ти погодилась допомогти йому, сказавши, що бачила живого Уайнента, – це було найслабкіше місце в його плані, а ти стала єдиним свідком, який бачив Уайнента після жовтня, – він уже б не дав тобі змінити своє свідчення – для цього досить було б убити тебе з того самого пістолета, зваливши все на Уайнента. І заради чого ти пішла на таке? Заради тих жалюгідних акцій у шухляді, часточці того, що одержиш завдяки дітям, якщо ми доведемо смерть Уайнента.
Мімі обернулася до Маколея і просичала:
– Ах ти, сучий сину!
Гілд вирячився на неї, здивований цим вигуком, схоже, більше ніж усім почутим раніше.
Маколей заворушився. Я не став дивитися, що він надумав, а затопив лівою рукою йому в щелепу. Удар вийшов сильний, я збив Маколея з ніг, але в ту саму мить відчув, як мене наче вогнем обпекло з лівого боку, і зрозумів, що то розійшлася загоєна рана.
– Що ти ще від мене хочеш?! – гарикнув я на Гілда. – Може, тобі його в целофан загорнути?
31
Близько третьої ранку я зайшов до нашого номера в готелі "Номенді". У вітальні сиділа Нора, Дороті й Ларрі Кроулі – Нора з Ларрі грали в трик-трак, Дороті читала газету.
– Маколей справді їх убив? – відразу спитала Нора.
– Так. Чи пишуть ранкові газети про Уайнента?
– Ні, – відповіла Дороті, – лише про арешт Маколея. А що?
– Маколей і його вбив.
– Та ну? – здивувалась Нора.
– Чорт забирай! – лайнувся Ларрі.
Дороті заплакала. Нора здивовано подивилась на неї.
– Я хочу додому, до мами, – проскиглила Дороті.
Не дуже охоче Ларрі запропонував:
– Із задоволенням відвезу тебе, якщо ти…
Дороті сказала, що хоче їхати. Нора допомогла їй зібратися, не роблячи спроб відмовити. Ларрі, приховуючи незадоволення, взяв капелюха й пальто. Вони з Дороті вийшли.
Нора провела їх, зачинила двері й, притулившись до них спиною, мовила:
– А тепер поясни все мені, містере Чараламбідіс.
Я похитав головою.
Вона сіла на диван поруч зі мною.
– Тільки без цього. Якщо хоч дрібницю випустиш, то я…
– Мені слід спершу скропити душу, щоб я зміг говорити.
Нора лайнулась і принесла мені напій.
– То він зізнався?
– З чого б це? Хто ж визнає себе винним в умисному вбивстві? А тут-бо не одне вбивство, і принаймні два з них здійснено свідомо, так що окружний прокурор не візьме до уваги ніяких пом'якшувальних обставин. Йому нічого не лишається, як все заперечувати.
– Але ж він їх убив?
– Ясна річ.
Нора прибрала склянку від мого рота.
– Досить відволікатись, розповідай по порядку.
– Так от, виявилось, що Маколей разом з Джулією довгий час водили Уайнента круг пальця. Адвокат втратив грубі гроші на біржових операціях, а коли довідався про минуле Джулії – як і передбачив Мореллі, – то вони разом з дівчиною згуртувалися проти старого. Ми примусимо бухгалтерів перевірити рахунки Маколея і Уайнента і, думаю, легко виявимо, як гроші одного перетекли до кишені другого.