– Мабуть, нічого іншого і не лишається, – погодився я. – Я вже й сам думав подзвонити в поліцію. Я у Мімі. Уайнент був тут кілька хвилин тому. Ми з ним розминулися.
– Що він робив у неї?
– Спробую зараз з'ясувати.
– Ти серйозно про дзвоник до поліції?
– Ясна річ.
– То подзвони, а я зараз під'їду.
– Гаразд. До зустрічі.
Я зателефонував Гілду.
– Щойно ви пішли, я одержав новини, – повідомив він. – Ви де? Можна говорити?
– У місіс Йоргенсен. Мусив привезти хлопця додому. Цей ваш рудоволосий бугай зробив йому внутрішній крововилив.
– Уб'ю це мурло! – прогарчав він. – То краще не розповідатиму по телефону.
– У мене також є новини. Уайнент, за словами місіс Йоргенсен, був у неї майже годину і пішов за кілька хвилин перед моїм приходом.
Гілд якийсь час мовчав, а тоді кинув:
– Нікого не випускати! Зараз буду.
Я саме розшукував телефонний номер Квінів, коли у вітальню вийшла Мімі.
– Як ти думаєш, у нього серйозне поранення? – спитала вона.
– Не знаю, необхідно викликати лікаря. – Я підсунув до неї телефон. Коли вона подзвонила, я сказав: – Я повідомив поліцію, що Уайнент приходив сюди.
Вона кивнула.
– За цим, власне, я тобі телефонувала – порадитись, чи слід їм казати.
– Ще я подзвонив Маколею. Він теж приїде.
– Він мені нічого не зробить! – обурилась вона. – Клайд дав їх мені за власним бажанням – і вони мої!
– Що твоє?
– Акції, гроші.
– Які акції? Які гроші?
Вона підбігла до стола і висунула шухляду.
– Ось, дивись!
Там були три пачки акцій, зв'язані разом широкими гумовими пасками. Зверху лежав рожевий чек на 10 тисяч доларів довірчої компанії на Парк-авеню на ім'я Мімі Йоргенсен, виписаний Клайдом Міллером Уайнентом від 3 січня 1933 року.
– Дату проставлено на п'ять днів наперед, – зазначив я. – Що за безглуздя?
– Він сказав, що не має зараз на рахунку достатньої суми й не встигне її вкласти протягом одного-двох днів.
– Це дорого коштуватиме, – попередив я її. – Сподіваюсь, ти до цього готова?
– Не розумію чому, – заперечила вона. – Чому б моєму чоловікові… колишньому чоловікові… не забезпечити мене і своїх дітей, якщо він цього бажає?
– Облиш! Що ти йому продала?
– Продала?
– Атож. Що ти пообіцяла зробити протягом цих днів чи що зажадав він в обмін на цей чек?
Вона незадоволено скривилась.
– Їй-богу, Ніку, ти коли-небудь станеш повним придурком через свою постійну підозрілість.
– Поки тільки вчусь. Ще три уроки – й одержу диплом. Пригадуєш, вчора я тебе попередив, що ти можеш опинитися за…
– Не треба! – зойкнула вона і затулила мені рота рукою. – Нащо повторювати? Ти ж бо знаєш, як мене це лякає і… – Голос її став солодким і улесливим: – І мусиш знати, що я збираюся робити. Невже ти такий бездушний?
– Не в мені справа, – зауважив я. – Думай про поліцію. – Я підійшов до телефону і подзвонив до Еліс Квін. – Це Нік. Нора сказала, що ти…
– Так. Ти бачив Гаррісона?
– Ні, відтоді як залишив його у тебе.
– Якщо побачиш, то не кажи про нашу вчорашню розмову. Я так не думаю – навпаки.
– Я цього і не вважав, – запевнив я її, – і не збирався нічого йому переповідати. Як він почувається сьогодні?
– Він зник.
– Що?
– Зник. Кинув мене.
– Але ж і раніше таке траплялося. Він повернеться.
– Знаю, та цього разу боюся. Він не пішов на роботу. Сподіваюсь, просто кружляє десь віскі… однак чогось боюсь. Ніку, як ти гадаєш, він справді кохає те дівчисько?
– Принаймні йому так ввижається.
– Він казав, що кохає?
– На це не слід зважати.
– Може, варто було б поговорити з нею?
– Ні.
– Чому – ні? Думаєш, вона його кохає?
– Ні.
– Та що з тобою? Трапилось щось? – роздратовано спитала вона.
– Ні, просто я не дома.
– Що? А-а, ти хочеш сказати, що не можеш говорити?
– Саме так.
– Ти… у неї?
– Так.
– Вона вдома?
– Ні.
– Думаєш – з ним?
– Не знаю, але думаю, що ні.
– Зателефонуй, коли зможеш говорити, або краще – зазирни до мене, гаразд?
– Добре, – пообіцяв я і поклав трубку.
Мімі здивовано розглядала мене своїми блакитними очима.
– Невже хтось сприймає всерйоз походеньки мого чада? – Не дочекавшись відповіді від мене, вона зареготала і поцікавилась: – А що Доррі й досі удає із себе страдницю?
– Схоже на те.
– І удаватиме, поки їй віритимуть. А ти – один з тих, кого вона оступачила – чогось боїшся повірити, що я… скажімо, здатна казати правду.
– Цікава думка, – зазначив я і хотів ще дещо додати, та в цю мить пролунав дзвоник у двері.
Мімі впустила лікаря – опасистого дідугана, що горбився і шкандибав – і провела його до Гілберта.
Я висунув шухляду стола і роздивився акції – п'ять – компанії "Пост телеграф енд кейбл", шість з половиною – "Сан-Пауло сіті", шість – "Амерікен тайп фаундерс", п'ять з половиною – "Сертн-тід продакшн", шість з половиною – "Аппер Остріє", п'ять – "Юнайтед драгс", чотири "Філіппін рейлвей", шість – "Токіо електрік лайтінг" – на загальну суму приблизно 60 тисяч доларів, прикинув я на око, і десь від чверті до третини цієї суми за ринковими цінами.
У двері подзвонили. Я засунув шухляду і впустив Маколея.
Він виглядав утомленим. Сів, не знявши, пальта, і мовив:
– Що ж, кажіть найгірше. Що він тут устругнув?
– Я ще не все знаю, тільки те, що він передав Мімі деякі акції й грошовий чек.
– Це мені відомо.
Він пошарудів у себе в кишені й простягнув мені листа.
"Дорогий Герберте!
Я передав сьогодні місіс Мімі Йоргенсен цінні папери, перераховані нижче, і чек на десять тисяч доларів довірчої компанії на Парк-авеню, виписаний на 3 січня. Будь ласка, забезпечте на той день гроші під чек. Ви можете продати деякі з акцій підприємств громадського користування, а втім, дійте на власний розсуд. Так вийшло, що я мушу негайно виїхати з Нью-Йорка і, певно, повернуся лише через кілька місяців, але час від часу озиватимусь до Вас. Дуже шкода, що не маю можливості зустрітися сьогодні ввечері з Вами і Чарлзом.
Щиро Ваш
Клайд Міллер Уайнент".
Під розгонистим підписом йшов перелік акцій.
– Як ти одержав цього листа? – спитав я.
– Приніс посильний. За що, на твою думку, він їй платить?
Я похитав головою.
– Намагаюся з'ясувати. Вона стверджує, що він вирішив "забезпечити" її та дітей.
– Це так само вірогідно, як і те, що вона каже правду.