Тепер друге, про що б я хотів розповісти Чарлзу. Що б там про нас не плескали язиками і що б не було між нами раніше, ми з Джулією ("зараз" було легко забите літерою "х") залишалися до її вбивства – і понад рік до того – лише роботодавцем і секретаркою. Така була наша спільна угода.
Третє. Гадаю, слід розшукати Сіднея Келтермена, з котрим у нас виникло непорозуміння кілька років тому через досліди, що їх я зараз проводжу і що витікають з ідей, які, за словами Келтермена, я в нього вкрав. На мою думку, він такою мірою схибнутий, що міг у нападі гніву вбити Джулію, коли вона відмовилась сказати, де я.
Четверте і найголовніше: чи контактувала моя колишня дружина з Келтерменом? Звідкіля вона дізналася, що я проводжу саме ті досліди, в яких він колись мені асистував?
П'яте. Необхідно роз'яснити поліції, що мені нема чого повідомити їм про вбивство, тож хай кинуть мене розшукувати, бо це може призвести до завчасного обнародування моїх дослідів, які я вважаю дуже небезпечними на сьогодні. Найкращий шлях уникнути цього – якнайшвидше розкрити таємницю вбивства, чого я палко бажаю.
Час од часу я писатиму до вас, а якщо виникне нагальна потреба зв'язатися зі мною, то помістіть у "Таймі" таке оголошення: "Абнер. Так. Кролик".
Я відразу вийду на зв'язок.
Сподіваюсь, ви зрозуміли, як це важливо умовити Чарлза попрацювати на мене, оскільки він у курсі справи з Келтерменом і знає більшість з її учасників.
Щиро Ваш,
Клайд Міллер Уайнент".
Я поклав лист на письмовий стіл Маколея і зауважив:
– Надто загально. Не пригадуєш суть суперечки з Келтерменом?
– Що пов'язане зі змінами кристалічної структури. Я можу пошукати. – Маколей узяв до рук перший аркуш листа і насупився. – Він пише, що отримав від неї тисячу доларів того вечора. А я дав їй п'ять тисяч, бо, за її словами, саме стільки він зажадав.
– Чотири тисячі і є спадщиною дядька Джона? – припустив я.
– Схоже на те. От комедія! Ніколи не думав, що вона водить його круг пальця. Треба перевірити інші суми, що я їй передавав.
– Тобі відомо про її ув'язнення в Клівленді за шантаж?
– Ні. Що, справді?
– За свідченням поліції, вона була засуджена під ім'ям Роди Стюарт. Звідки її викопав Уайнент?
– І гадки не маю, – похитав він головою.
– Може, ти знаєш, де вона народилась, хто її родичі тощо?
Він знову заперечливо похитав головою.
– З ким вона була заручена? – поцікавився я.
– Я й не знав, що вона була заручена.
– Вона носила обручку з діамантом.
– Це для мене новина. – Він заплющив очі й замислився: – Ні, не пригадую навіть, щоб бачив обручку. – Поклавши руки на стіл, він посміхнувся до мене. – Чи є надія, що ти виконаєш його прохання?
– Слабка.
– Так я і думав. – Він торкнувся листа. – Ти знаєш тепер про його почуття не менше за мене. Що б могло змінити твою думку?
– Я не…
– Можливо, мені слід умовити його зустрітися з тобою? Я б міг сказати, що це єдиний спосіб…
– Я готовий поговорити з ним, – зауважив я, – якщо він буде відвертіший, ніж у листі.
– Тобто, – нешвидко спитав Маколей, – ти підозрюєш його у вбивстві?
– Мені нічого невідомо, – заперечив я. – Так само, як і поліції. Якщо вони навіть знайдуть його, то не зможуть заарештувати за браком доказів.
Маколей зітхнув:
– Важко бути адвокатом дурня. Я спробую переконати його, та боюсь, що нічого з того не вийде.
– А які його фінансові справи, хотів би я знати? Чи він так само міцно стоїть на ногах?
– Майже. Депресія, звичайно, його торкнулась, як і всіх нас, і тепер, коли виробництво завмерло, він не має відрахунків з плавки, а проте отримує свої 50 чи 60 тисяч щороку за патент пергаміну і звуковбирних матеріалів й, окрім того, має надходження з інших джерел, таких як… – Він затнувся і різко спитав мене: – Ти хвилюєшся, чи зможе він тобі заплатити обіцяну суму?
– Ні. Просто поцікавився. – Тут я згадав про інше: – А якісь інші родичі, окрім колишньої дружини й дітей, є в нього?
– Сестра, Аліса Уайнент. Але вже давно не розмовляє з ним – чотири чи п'ять років.
Я вирішив, що йдеться про тітку Алісу, до якої Йоргенсени не пішли на різдво.
– А чого вони посварились? – спитав я.
– Якось він дав інтерв'ю одній газеті, в якому зазначив, що на його думку, п'ятирічний план росіян не зречений на провал. Оце й усе, власне.
Я розреготався.
– То вони обоє…
– Вона ще більше ніж брат. Геть усе забуває. Коли Уайненту вирізали апендицит, вони з Мімі наступного дня поїхали в таксі до нього. З лікарні назустріч їм трапився катафалк. Міс Аліса зблідла і, схопивши Мімі за рукав, прошепотіла: "Послухай, люба, а якщо це повезли… як там його звати?"
– Де вона живе?
– На Медісон-авеню. Її телефон є в довіднику. – Він завагався. – Тільки я не думаю, що…
– Не збираюсь її турбувати.
В цю мить пролунав телефонний дзвоник. Маколей узяв трубку.
– Алло!.. Так, як… Хто?.. Так, так… – Він міцно стулив губи й вирячив очі. – Де? – Знову послухав. – Звичайно. А можна? – Подивився на годинник. – Домовились. До зустрічі в поїзді! – Поклав трубку. – Це був лейтенант Гілд, – повідомив він. – Уайнент зробив спробу накласти на себе руки в Аллентауні, штат Пенсільванія.
13
Коли я прийшов до "Пальме-клабу", Дороті з Квіном вже сиділи в барі. Вони мене не помічали, доки я став поруч із Дороті й привітався:
– Привіт, дітки!
На Дороті була та сама сукня, що й під час нашої останньої зустрічі.
Дівчина вирячилась на мене, потім зиркнула на Квіна і спалахнула.
– Ти все йому розповів!
– Маленька сьогодні сердита, – весело пояснив Квін. – Я придбав тобі ті акції. При бажанні можеш купити ще. Що питимеш?
– Віскі з пивом. Ти чудова гостя, Дороті – накивала п'ятами, не надряпавши й слова.
Дороті повернулась до мене. Подряпини на її обличчі по-бліднішали, синців майже не було видно, губи не виглядали припухлими.
– Я вам вірила! – проказала вона, трохи не плачучи.
– Ти про що?
– Ви все чудово розумієте. Навіть коли ви пішли на обід до мами, я вам ще вірила.
– То й що?
– Вона сьогодні геть люта, – устряв Квін. – Не дратуй її краще. – Він узяв дівчину за руку. – Ну-бо, ну-бо, люба, заспокойся…
– Стули пельку, прошу! – Дороті висмикнула свою руку. – Ви розумієте, про що йдеться, – звернулася вона до мене. – Ви посміялися з Норою у мами з мене й…