– Те ж саме, що і ви, – відповів я. – Минуло близько трьох місяців, як Уайнент кудись поїхав, – це може щось означати, а мо', й ні.
Зайшла Нора і сказала, що мене кличе до телефону Гаррісон Квін. Він повідомив, що продав облігації, які я збирався списати з рахунку, і назвав ціну.
– Ти не бачився з Дороті Уайнент? – спитав я.
– Ні, після вечірки у вас не бачився, але зустрічаюся сьогодні в барі "Пальма". Якщо відверто, то вона просила тобі цього не казати. А що ти думаєш про золото, Ніку? Ти багато втратиш, якщо не придбаєш ті акції. Наші західні дикуни готові оголосити інфляцію, щойно збереться конгрес, це вже напевне, хай навіть не тоді, то пізніше вони обов'язково це зроблять. А я тобі казав, якщо пригадуєш, ще минулого тижня, що ходять чутки про поклади…
– Гаразд, – урвав його я і наказав придбати кілька акцій золотих рудників по курсу дванадцяти з половиною.
Він пригадав, що бачив у газетах повідомлення про моє поранення. А проте зовсім не поцікавився подробицями й пропустив повз вуха мої запевняння, що я почуваюся добре.
– Гадаю, на кілька днів наша лавочка прикриється, – зітхнув він з удаваним смутком. – Послухай, у вас є квитки на сьогоднішнє відкриття театрального сезону. Якщо ви не підете, то я б міг…
– Ми збираємось. Щиро дякую за турботу.
Він зареготав і попрощався.
Коли я повернувся до вітальні, зі стола вже прибрали. Гілд влаштувався зручно на дивані, а Нора саме йому розповідала:
– … мусимо кудись тікати на різдвяні свята, бо мої родичі просто не дають спокою – якщо ми вдома, вони збігаються до нас або ж нам доводиться тягтися до них, а Ніка це дратує.
Аста в кутку облизувала лапи. Гілд зиркнув на годинник:
– Я відібрав у вас часу більше за ваших родичів. Не хочу набридати…
Я сів і зазначив:
– Здається, ми саме підійшли до вбивства?
– Так, впритул. – Він знову відкинувся на спинку дивана. – У п'ятницю, 23 грудня, десь близько двадцяти хвилин на четверту місіс Йоргенсен знайшла смертельно поранену дівчину. Важко сказати, скільки часу вона там пролежала, конаючи. Але відомо, що о пів на третю вона була ще жива і відповіла на телефонний дзвоник місіє Йоргенсен, так само як і на дзвонив Маколея близько третьої години.
– Я й не знав, що місіс Йоргенсен їй дзвонила.
– Це перевірено. – Гілд прочистив горлянку. – Ми нічого не підозрювали, але, ви розумієте, в процесі розслідування збирали факти й дізналися від телефоністки з "Котленда", що вона з'єднала місіс Й. із замовленим номером близько половини на третю.
– Про що ж говорила місіс Й.?
– Вона сказала, що дзвонить з метою дізнатися, де їй розшукати Уайнента. Джулія Вулф відповіла, що їй це невідомо, а місіс Й., вважаючи, що дівчина бреше і що їй, можливо, вдасться витиснути з неї правду при зустрічі, запитала, чи не можна їй зазирнути на хвилинку до Джулії, і та погодилась. – Він похмуро втупився в моє коліно. – Угу, вона туди прийшла і побачила… Службовці того будинку мебльованих кімнат не пригадують, щоб хтось заходив чи виходив з квартири Вулф, але це нічого не доводить. Будь-хто міг непомітно туди пройти. Пістолета не знайшли. Не було виявлено і слідів насильного удирання до квартири, все стояло на місці, нічого не порушено. Словом, ніякого натяку на пограбування. З пальця вбитої не зняли каблучку з діамантом, вартістю в кілька сотень, із сумочки не витягли тридцять з чимось доларів. Тамошні службовці знають і Уайнента, і Мореллі – обидва там часто бували, – одначе стверджують, що вже давно їх не бачили. Вікно, що виходить на пожежну драбину, було зачинене, на драбині ніяких свіжих слідів. – Він повернув руки долонями догори. – Ось, здається, і все.
– А відбитки пальців?
– З тих, що ми відшукали, деякі належать їй, деякі – прибиральницям.
– А що кажуть її друзі?
– Схоже, вона не мала друзів, близьких принаймні.
– А той – як його? – Нунгейм, що упізнав у ній коханку Мореллі?
– Він просто бачив її якось з Мореллі, а потім упізнав на фото в газеті.
– Що він за один?
– З ним усе гаразд. Ми про нього все знаємо.
– Якщо ви вже взяли з мене обіцянку нічого не приховувати, то невже самі її порушуватимете? – закинув я.
– Ну добре, – погодився Гілд, – тільки між нами: цей хлопець працює на наше управління.
– Он як.
Він підвівся:
– Як не прикро, але це все, що ми поки маємо. Може, у вас є щось додати?
– Ні.
Якусь мить він пильно розглядав мене.
– А якої ви взагалі думки про це?
– Чи то не обручка з діамантом була в неї?
– Носила вона її на пальці для обручок. А що?
– Можливо, це допоможе встановити, хто їй її подарував. Я сьогодні зустрічаюсь з Маколеєм. Якщо будуть новини, я вам зателефоную. Схоже, Уайнент непричетний, але…
– Отож-бо, що але, – доброзичливо прогарчав він, потис нам руки, подякував за гостинність і забрався геть.
– Я анітрохи не сумніваюсь, що своїми чарами ти примусиш будь-якого чоловіка вилізти заради тебе із власної шкіри, – закинув я Норі, – одначе не будь вже такою певною, що цей тип не водить нас за носа.
– Іншого я від тебе і не чекала, – відрубала вона. – Ти просто ревнуєш мене до поліцейських.
12
Лист Клайда Уайнента до Маколея, погано надрукований на звичайному папері і датований: 26 грудня 1932 року, Філадельфія, штат Пенсільванія, був уже важливим свідченням.
"Любий Герберте! – говорилося в ньому. – Я посилаю телеграму Ніку Чарлзу, який, як ти пригадуєш, працював на мене кілька років тому і зараз перебуває в Нью-Йорку, щоб він зв'язався з тобою стосовно жахливої загибелі бідної Джулії. Прошу тебе (наступний рядок був повністю забитий літерами "м" та "х", так що вчитати його було годі) умовити його розшукати вбивцю. Скільки б це не коштувало – заплати йому!
Окрім того, що тобі самому відомо, перекажи йому й такі факти. Не знаю, чи варто розкривати їх поліції, але йому видніше – хай робить, як вважає за потрібне, я цілком покладаюся на нього. Мабуть, краще за все – покажи йому цей лист, а тоді ретельно його знищи.
Ось ці факти.
Коли я зустрівся з Джулією у вівторок ввечері, щоб забрати 1000 доларів, вона оголосила, що хоче залишити роботу. Сказала, мовляв, протягом довгого часу почуває себе зле, і лікар давно вже їй радить кудись поїхати відпочити, а що тепер, після смерті дядька, вона отримала спадщину, то може собі це дозволити. Ніколи раніше вона не скаржилась на здоров'я, тож я вирішив, що вона просто приховує справжню причину, і стаз домагатися пояснень, одначе вона вперто твердила те саме. Про її дядька, який дихав на ладан, я теж нічого не знав. Вона сказала, що це був дядько Джон із Чікаго. Гадаю, що в разі потреби легко перевірити її слова. Відмовити її я не зумів – вона мала лише допрацювати до кінця місяця. Схоже, вона була чимось схвильована чи перелякана, хоч і заперечувала це. Спершу її намір піти дуже мене засмутив, але потім я заспокоївся, бо чудово знав Джулію і вирішив, що вона просто мене дурить.