Бог вислухав нашу молитву і наша доля поправилася. Одному старому господареві померла жінка, дітей у нього не було. Отож він уговорив маму до себе на службу, щоб доглядала його мізерії. Старий добрий був чоловік, але терпів на дихавицю, і ламало у нього в кістках.
Перший раз у житті було нам добре. Я вже не пас чужих корів, лише його дві корови, двоє телят. Мама оглядала все, мов своє власне. Він справив мені нову одежину, і я почував себе дуже щасливим.
Тоді захотілося мені печеного льоду. Бачив я, як людські діти ходили до школи, і мені захотілося вчитися теж. Скільки разів я просив маму, щоб мене у школу повела, а вона, сердешна, все своє, те саме: "Куди, тобі, Степане, до школи! Ти сирота, бідний, заробляй на кусень хліба, а науку залиши багатим...",— і мама плаче, плаче...
Та я таки випросив, виблагав, що мама згодилася посилати мене зимою до школи. І наш старий господар згодився, не противився. "Чому не має йти,— каже,— хлопець цікавий, а знати письмо, то йому в світі може придатися". Ну, піду до школи! Немає мені ні їди, ні спання, ходжу, як не по цім світі, а все про школу думаю.
Я мав п’ятнадцять крейцарів, які заробив собі у єврея, пасучи його корову, решту додала мама і попрохала того-таки єврея, щоб купив у Самборі для мене букварець. Того дня, як він поїхав до міста і мав купити книжку, я аж розболівся. Боліла у мене страшно голова, і я дрижав мов у пропасниці. Яка ця книжка буде?
Увечері привіз книжку. Вона була зверху червона, що аж за очі хапало, і всередині ще й фарбою смерділо, новісінька! Перший раз я оглядав її при світлі каганця. Трохи мені очі не повилазили, так хотів відгадати, що ті всі значки є і як вони називаються. Обгорнув книжку в хустину і поклав під голову. Довго мені не спалося. Я все про школу думав, а опісля вона мені снилася. В голові стукотіло молотом. На другий день мама вшила мені з полотна торбину таку, що влізалася книжка та ще й кусник хліба і зубець часнику. Я аж горів з нетерплячки, коли то вже поведе мене мама до школи.
Мама прибрала мене чистенько, причесала мої кучері, взяла за руку й повела до школи. Я, йдучи, ступав гордовито, начеб який князь. Інші школярі стрічали нас з насмішками, а дехто крикнув за мною: "Бойчук!" Та я на це не зважав. "Я теж буду таким школярем, як і ти". Який я був у тій хвилі щасливий!
Прийшли ми в школу. Мама привітала вчителя, а я стояв, мов укопаний, придивляючись цікаво до всього. В школі, мов у вулику, гуде, бо наука ще не розпочалася.
— Прохаю ласки пана вчителя,— каже мама, а голос у неї дрижить,— прохаю і мого Степанка записати, хай би й воно вчилося...
— Як його записати?
— Та вже ж Степан...
— А батько його як?
Мама спаленіла вся і сльози з очей капнули. Од того й мені соромно стало, бо в цій хвилі в школі стало тихо, мов маком посіяв. Школярі наставили вуха і вп’ялили в мене очі, мов шпильками мене колють. Хоч не дивлюся на них, а чую їхні колючі погляди на собі.
— Батька у нього немає,— прошепотіла мама.
Я почув, як у неї, небоги, дух заперло.
— Так треба записати на вас,— як же ви називаєтеся?
— Марта Припонь.
— Так і запишемо? Ти, Степанику, сідай собі он там. А книжка в тебе є?
Як спитав про книжку, то я зараз не той став. Увесь мій сором кудись подівся. Я радів, що можу новою книжкою повеличатися, і зараз вийняв її з торбини і показав учителеві.
Мама поцілувала вчителя в руку та просила, щоб вважав на сироту, і обіцяла за мою науку заплатити так, як і інші платять. Тоді були не такі школи, як тепер, і кожне платило за свою дитину вчителеві окремо. Мама пішла додому, а я остався. Мені було лячно самому. Була хвиля, що хотів утекти. Розпочалася наука молитвою. Опісля вчитель писав крейдою на таблиці, а ми це розпізнавали в книжці. Я розумів усе.
І ходив я до школи цілий тиждень. Я найкраще знав за всіх, і вчитель похвалив мене перед усіма.
Та я не міг не зауважити, що школярі мене обминали. Коли я поза наукою наближався до якого гуртка, то вони зараз розходилися. Не гадаю, щоб це із заздрості, що я найкраще за них усіх знаю, лише то були гордощі. От, мовляв, ми, шляхетські, багацькі діти, а ти бойчук та зайда, що й батька свого не маєш. Тоді і я став їх сторонитися. Вони бавляться, а я сідаю на своє місце та в книжку дивлюся. Тоді хлопці стали мені докучати. Шарпали за вуха, за волосся тягали, щипали мене та штуркали. Я зносив усе терпеливо. Аж раз один збиточник схопив з-перед мене мою книжку. Я скочив за ним, щоб одібрати. Книжка пішла по руках і її подерли на шматки. Я бачив, як листки з моєї гарної книжки розліталися. Хлопці зі страшним вереском рвали їх на шматки. То вже не волосся й не вуха. Мене взяла страшна лють. Я став усіх кулачити і, мов навіжений, став розбивати моїм ворогам носи, що аж кров потекла. Я справді не знаю, що зі мною тоді сталося. Я ще нікого дотепер не вдарив. Мені плакати хотілося, коли бачив, що хлопці іноді відривали молодим горобчикам голівки.
На те ввійшов учитель. Я, заливаючись сльозами, розказав учителеві, яку мені шкоду та кривду зробили збиточники.
— Мусите йому книжку відкупити, а за це я вас ще й покараю.— Узяв прута й вибив збиточників по черзі.— Завтра щоб мені гроші принесли на нову книжку, а то ще бити буду.
Я не міг вгамувати плачу. То була перша моя справа, яку мені по правді розсудили...
Вдома я розказав мамі про свою пригоду.
— Сироті все так на світі буває,— каже мама та й заплакала.
На другий день, замість принести гроші, прийшли батьки-шляхтичі покараних синочків.
— Як воно так може бути, пане вчителю? Нашим шляхетським дітям носи порозбивали, а ви їх за це ще й покарали? Як воно? Через такого-то свинопаса щоб наші діти терпіли? То ми платимо на школу, а не він. Він тут не сміє бути! Або його собі держіть і йдіть собі геть, а ні, то проженіть його зараз. Про це ми вже на раді громадській поговоримо.
Вчитель виправдовувався, та це нічого не помогло. Вони стояли на одному: "або — або". Нічого було робити. Вчитель залежав од їхньої ласки.
По школі прикликав мене вчитель до себе, погладив по голівці та й каже:
— Ти чув, Степанику, що тут говорилося?.. Не можна тобі більше тут показуватися, бо нас обидвох проженуть... Жаль мені тебе, хлопчино, та я не можу тобі нічого помогти.