— Можуть їх знайти за слідом і забрати.
Ми випили горілки і поїли, що було в торбині, та полягали спати. Вечором пішли ми до коней. Вони, сердеги, з голоду всі гілляки пообгризали. Ми їх попасли на якомусь панському лані, напоїли та й у дорогу. Заїхали ми горами аж на Венгри. Максим мав там своїх "блатів" і зараз продав. Добре ми заробили і по правді поділилися. З Венгрів ми не вернулись з порожніми руками — знову повезло у дворі вкрасти. Тоді я впився перший раз вином;
А потім, то вже йшло мені як по маслу. Одна робота за другою, я до того привик і з тим зжився, бо справді під рукою Максима можна було багато навчитися.
— А де ж той твій славний учитель? — питаю.
— Досиджує своє в Станіславі, якраз за рік вийде.
— Ти не гадаєш покинути те погане ремесло? — питаю я.
— Воно зовсім не погане, а таке, як кожне інше ремесло! А хіба воно краще людей споювати шинкарям і з найбіднішого тягти грошики? Або позичати грошей бідакам у скрутний час на великий процент, або використовувати бідноту за малу Плату при важкій роботі й жити її соками і кров’ю? Тільки така крадіжка йде багачам на пожиток, а моє ремесло їм іде на шкоду. Тому вони так на нас гулюкають, мов на вовків. Ну, скажіть, чи не правду я кажу? Та ви підождіть, я ще всього не договорив.
Гуляв я по світу, попався кілька разів, посидів. Ну, воно у кожному інтересі так буває, що заробіток і втрата йдуть навперемінно, чергуються. Дався я взнаки й моєму татунцеві дорогому... Два рази вивів я у нього коней,— а добрі він коні мав,— раз розбив комору і забрав своє придане, цебто посаг, та ще раз підпалив. Я не маю звичаю підпалювати,— бо яка з того користь, що піде з димом те, за що можна гроші взяти? Але тут було інше діло: я хотів і мушу довести до того, що він піде між старців, і його діти будуть такими дідами, як і я. Чому ми не маємо бути рівними, як ми діти одного батька? А найважніше те, що мене ні разу не зловили у таточка...
Припонь став гатити сокирою корінь старої деревини, начеб справді рубав ненависного батька.
— Ну,— кажу,— ти з батьком маєш свої порахунки, бо тебе справді скривдив,— але що тобі інші люди винні?
— Хіба пан не чули, як я розказував? Що було б сьогодні з мене, коли б не кидали мені колод перед ноги? Я був би підучився чогось при війську, а не в криміналі, був би десь служив, оженився, маму при собі держав та відплатився їй за те, що вона через мене нагорювалася; вона була б мені дітей няньчила, і більше для щастя мені не було б треба... Я був би чужої стеблини не рушив. А так я попалив за собою всі мости, і мені вороття немає. А хто мене до того довів? Чи не багачі, не те, якесь кляте, через них видумане право, що діти одного батька не мають бути рівні, що одні панята, а інші байстрюки під плотом! А що я злого тим іншим зробив, за що мене гонили, мов скажену собаку, і кривдили всі,— і що я їм злого зробив? Хіба ж я не чоловік і не маю права на життя, як і вони? Вони пошкодували мені світла й науки, і я мусив аж у криміналі навчитися того, чого був би навчився в школі між дітьми. О, я там багато дечого навчився! Знаю читати та писати, рахувати, навчився столярської роботи.
При тих словах, що в голосі виглядали на іронію, він заспокоївся, а то говорив ті жалі таким якимсь ніжним голосом, начеб справді мала дитина або вдарена собака жалілася, що їй кривду зробили.
— За це, що мене багачі на таку добру дорогу справили, треба їм віддячити...
— То будеш у криміналі гнити все?
— Чого ж усе? Раз не вдасться, а п’ять разів удасться. Для нас, злодіїв, кримінал — то так, як для хлібороба градобиття. Щороку град не б’є.
— Прийде час, що і в тобі озветься сумління.
— Моє сумління не спить, я бідних не кривджу. Повірте, мені, що я раз одному конокрадові ребро зломив за те, що в бідного мужика вкрав пару конят. Мусив їх другої ночі сам відвести, бо погрозив, що скличу наш злодійський трибунал, а він страшніший, як той цісарський. У нас немає іншої кари, як смерть або каліцтво. Той шельма не мав сумління, бо в того мужика було всього три морги земельки і аж п’ятеро діток. Я лише багачам боки пристругую, щоб надто не грубіли та не подушилися салом своїм. Та жарт набік, але скажіть мені, скажіть по правді, хто тому винен, що я став тим, чим я тепер є?
Припонь, не чекаючи відповіді од мене, натиснув з усієї сили і повалив на землю викорчувану черешню.
Я не знав, як йому відповісти.
[1] Бойки — верховинці з Самбірського округу (прим. автора).