— Впізнаєте його, шеф?
Мегре все ще не міг пригадати імені, але раптом йому сяйнуло. Чоловік скидався на циркового блазня, що змив пудру і грим.
Розділ сьомий
Магазин непромокальних плащів
— Джеф Шрамек, на прізвисько Фред Клоун або Акробат, шістдесят три роки, родом із Рікевір'а над горішнім Рейном.
Збуджений успіхом, інспектор Неве рекомендував свого клієнта, ніби оголошував цирковий номер.
Ще хлопчиком Шрамек почав виступати в цирку, що мандрував по Ельзасу і Німеччині. Пізніше в Парижі — якщо Джеф не сидів у в'язниці за крадіжку з розломом — він кривлявся на базарних майданах.
Клоун Фред був з тих непомітних людей, які сидять собі любенько годинами на лавці, дивляться на перехожих і годують голубів.
— Ти голодний? — звернувся Мегре до інспектора. А коли той не знав, що відповісти, сказав: — Іди щось перекуси.
Неве пішов.
— Тепер побалакаємо віч-на-віч! Ти знаєш, чому тебе привели сюди?
Фред удав із себе дурня:
— Завжди хапають тих самих! Мені це нагадує давні добрі часи. Скільки вже років я не був тут!
— Твого приятеля Луї вбито. Не роби здивованої міни. Ти знаєш чудесно, про кого я кажу. Так само добре розумієш, що тебе можна обвинуватити в убивстві.
— Це була б ще одна судова помилка.
— Я хочу все ж роз'яснити твоє становище. Кілька свідків бачили тебе в товаристві пана Луї.
— Це дуже порядний чоловік.
■— Байдуже. Ви зазнайомилися близько двох з половиною років тому. Тоді пан Луї був без роботи, бідував і жив, як собака.
— Я знаю, що це значить,— сказав, зітхнувши, Джеф.— А з біди не виберешся зразу.
— Нараз ви обидва стаєте заможні. Слідство це з'ясує до-' кладно, з датами.
— Я ніколи не запам'ятовую дат.
— Зараз ти перестанеш сміятися. У суботу ти мав грошей по саму зав'язку, але проциндрив усе за кілька годин. У поне* ділок по обіді вбито твого спільника в завулку при бульварі Сен-Мартен.
— Це велика втрата для мене.
— Так от, усі погодяться, що ти єдиний, хто знав усі стежки пана Луї і був зацікавлений, аби його вбити.
— У такому разі вони бевзі.
— Це все, що я хотів тобі сказати. Уже пів на першу. Ми вдвох у моєму кабінеті. О першій прийде суддя Комельо, і я вї* дішлю тебе до нього сповідатися.
Джеф Клоун зітхнув.
— Де ти зустрів пана Луї?
— На лаві бульвару Бон-Нувель. Він, здавалося, радів, що є з ким поговорити.
— Казав, що безробітний?
— Він розповів мені свою коротку історію. Працював два* дцять п'ять років на одного хлібодавця, той без попередження замкнув свою буду, і він не смів нічого сказати жінці.
— А далі?
— Що пан, власне, хоче знати?
— Усе. Була крадіжка?
— Щось куди складніше.
— Чия ідея?
— його, очевидячки. Я не такий хитрий.
— Далі.
— Ви знаєте на бульварі магазин з непромокальними плащами?
— Авжеж.
— Лава, на якій звик сидіти Луї, стояла якраз навпроти. Отже, ненароком він приглядався до життя в магазині і до зви* чаїв працівників. Луї сказав мені: "Я оце думаю, як воно ста^ лося, що ніхто досі не обікрав касу. Це ж так легко!"
— Ти, певне, нашорошив вуха?
• — Я зацікавився. Він розтлумачив мені, що перед обідом, найпізніше у чверть на першу, коли останніх покупців у мага* зині обслужено, працівники йдуть на обід. Так робив і шеф, маленький дідок з борідкою. "Коли якийсь відвідувач захотів би, щоб його замкнули..."
— І ти дав себе замкнути? Потім виламав замок, щоб дістатися до каси?
— Так, обібрав касу. Потім подався до вбиральні. Поряд з бачком є віконечко, крізь яке не вдалося б просунути трилітню дитину. Але зовсім інша річ просунути туди пачку з банкнотами. Віконце виходить на подвір'я. Луї проходив поблизу і підняв пачку. Я ж почекав, поки повернуться продавці і найде стільки відвідувачів, що не привернути до себе уваги. Я вийшов так само спокійно, як і ввійшов.
— Ви поділилися?
— По-братськи...
— Я гадаю, що в тому глухому провулку, де було вбито Луї, він ходив подивитися, чи є в ювелірному магазині віконце, яке виходило на подвір'я?
— Очевидячки. Він завжди визначав місця, оскільки мав вигляд кращий за мій.
— Хто його вбив?
— Не знаю. Може, його жінка?
— А чому жінка?
— Бо вона... Якщо вона пронюхала, що він дурить її майже два роки і має приятельку...
— Вона знала таємницю?
— Мабуть, ні.
— Ти ходив на вулицю Ангулем?
— Ніколи.
.— Знаєш, де той будинок?
— Він його мені показував.
— Чому ти не заходив туди?
— Бо не хотів завдавати йому прикрощів. Господиня мала його за поважного франта.
— А як я тобі скажу, що в його кімнаті знайдено відбитки твоїх пальців?
— Я відповім, що це жарт.
— Хочеш, щоб тебе обвинуватили?
■— Це було б несправедливо.
— Хто ще знав?
— Доччин залицяльник. Він почав стежити за Луї, ходив до нього двічі вимагати гроші. Луї панічно боявся, що шмаркач розповість про все його жінці або пошле анонімного листа.
— Ти знаєш його?
— Ні. Знаю, що він дуже молодий і працює до обіду в книгарні. Луї сподівався біди. Торочив, що це не може так тривати і жінка зрештою взнає правду... Мене це приголомшило.
— Що?
— Звістка в газеті про його загибель.
Мєгре відчинив двері до сусіднього кабінету і мовив Люка* сові:
— Відведи його до в'язниці.
Мегре одягнув пальто і взяв капелюха, щоб податися до пив* нички "Дофін" перекусити. Спускаючись сірими сходами, він почув галас унизу. Комісар перехилився через поруччя.
Молодик з розпатланим волоссям борсався в обіймах росло* го поліцая.
— Утихомиришся, ти, недолуго?
Так привели до комісара Альбера Жоріса.
Розділ восьмий
Таємниця Моніки
— Сідай, лобуре.
— Я не лобур,— запротестував Жоріс.— Не гадав, що комі* cap ображає людей, перш ніж вислухає. Я йшов до вас, а той бурмило...
— Чому?
— Засвідчити, що не я вбив пана Туре.
— Думаєш, ми збиралися арештувати тебе. А проте маємо на це підставу.
— Ви були на вулиці Ангулем?
7— Звідки тобі відомо?
— Поліція мусила вислідити, що він мав кімнату в місті, хоча б з огляду на жовті черевики.
Комісар посміхнувся.
— А далі?
— Господиня, напевно, пояснила, що я приходив до нього.
— Хіба це підстава до арешту?
— Ви допитували Моніку.
— І уявив собі, що вона засипала тебе?
— Я здивувався б, коли б пан не примусив її заговорити.
— У такому разі чому ти спочатку ховався під ліжком свого приятеля?