— Стій, стій, стріляю! — реве Онопрій.
Гарячі жала торкаються плеча, руки, чола. Але свідомість ясна — яра. Я вириваю з рук "коменданта" карабіна, десь збоку налітає Вітько Гора, валить ворога на пісок.
Дівчата схиляються над братами, ридають.
Тиша над горбами, страшна, немислима.
Цілий світ у скорботі. У мовчанні. Тільки дівчата тремтять у конвульсивному плачі. Чи, може, то одвічні матері? Може, то їхнє голосіння віками лунає над закривавленою землею?
Мовчать хлопці. Не проронять і сльозинки. Це вже не хлоп’ята. Це одвічні воїни, звитяжці далеких епох. Може, дух мужніх опришків, славних козаків запорозьких воскрес у них?
Я схоплююсь: не баритись, не дати ворогам оговтатись. Серце в кулак. Годі плакати, годі! Поспішаймо — вороги не сплять, ранкові постріли стривожать їх. Ми ж у чорному кільці. Вбитого зрадника кидаємо в болото — багно до багна. Братів беремо з собою, схоро-нимо у своїй схованці їхні тіла. А мужність їхню, волю незламну, усмішки щирі переберем у себе. Ми понесемо скорботу в наших серцях. Іспит розпочався. Троє вже склали його — Ванько, Сергій, Василько.
Прощайтеся, діти, зі своїм дитинством. Віднині — ви дорослі, ви — бійці.
Нас чекає лісовий притулок. Наш "Таємничий Острів" стане островом помсти. Через нетрі, через ручаї, болота Діставатиме наша рука підлого ворога. Боротьба тільки починається".
ВИБІР НА ЛЕЗІ МЕЧА
Здавалося, що почала втілюватися в життя леґенда, яку він колись розповідав молодим. Чорна рука знищила квіти, покладені працею нашого народу на олтар правди, і залила його кров’ю. І піднявся над світом силует хижого бога, громовий регіт його потряс планету.
Гак думав самотній дід Василь, сидячи у своїй пустці цілими днями, смалив люльку, ждав. Чого? Бої гриміли десь далеко, вже долинала лиш глуха канонада. Тягар війни і мука рідної землі лягли на його плечі, тисли на мозок і серце.
Він не боявся, що Вітчизна впаде у рабство. Знав, що цього ніколи не буде. Згадував тисячолітні дороги народів, зринали у пам’яті криваві епохи насилля, тиранії, далекі події спліталися з громом сучасності, і в тому сплетінні бачилися зародки грядущих здійснень. Було боляче за траґедію мільйонів людей, за смерть дітей, за знищення безцінних творінь людських. Хто і коли виправдає страхітливу наругу над животворящою землею і плодом її найкращим — людиною? Апокаліпсичний звір вийшов з безодні, дихнув пітьмою над конти-нентами, потряс моря, збурив вогненним смерчем планету. Але вся ця страхітлива сила не має основи в житті, вона приречена на самознищення, бо вступає в поєдинок з самим коре-нем буття.
А поки що…
Принишкли люди. По околицях лунали постріли. На березі Дніпра знайшли двох уби-тих червоноармійців. Вони лежали на холодному піску горілиць, роздягнені до білизни. На грудях розпливалися бурі криваві плями. Шепотіли люди, що руку приклали свої, новоспе-чений "комендант" поліції Онопрій Гірченко та його поплічники. До колишньої сільради приїхала чорна легкова машина з офіцером у супроводі кількох солдатів. Онопрій водив до нього Громограя з ґрупою дітей, котрі залишились. Поповзла чутка, що дітей вивезуть до Німеччини, і що це лише перший сюрприз окупантів. А потім звістка, як удар блискавиці: діти з учителем втекли по дорозі до пристані, "коменданта" знайшли у болоті.
Кілька днів було тихо, тривожно. Люди сиділи по хатах. Та знайшлись і такі, що ноча-ми розтягали майно колгоспне, хапали, несли в погреби та схованки все, що потрапляло до рук, — колеса з розбитих авто, ящики з толом, зброю.
Думали замкнутися в своєму малесенькому коконі, перебути, вижити.
На четвертий день до села вкотився підрозділ польової жандармерії. На околиці Сміянів залунали постріли. Пройшла чутка, що вбили на полі кількох жінок, хлопчину-пастуха. Людей зігнали до колишньої церкви. Товпилися біля паперті, перезиралися, мовча-ли. На східці піднявся офіцер у чорному, зі свастикою на рукаві, той самий, що вже приїжджав до сільради по дітей, підтягнутий, хвацький, самовпевнений. Вдарив стеком по лакованому чоботі, гострим поглядом окинув юрму.
— Добрий день! — стримано сказав він.
Натовп загув щось нерозбірливе. Офіцер підняв руку.
— Ая-яй! Як недобре! Як злочинно зустрічає ваше село армію своїх визволителів. Вби-то вашого односельчанина, чоловіка, що взяв на себе важке завдання охороняти ваш спокій і життя в цю тривожну пору. Знаю, що це вчинили не сільські жителі, а деградовані виродки з босяцького кубла — дитбудинку. Але відповідальність з вас не знімається. Надалі за кожно-го вбитого все село буде поручником, будемо вішати кожного десятого.
Офіцер, уздрівши, що натовп закам’янів, всотуючи його погрози, силувано посміхнувся, знову грайливо ляснув стеком по халяві.
— Не бійтеся нас! Ви тепер — вільний народ. Влаштовуйте своє життя відповідно до нового порядку. Ось я бачу — церква божа без хреста. Негайно поставити хреста! Недобре жити по-дикунському. Без бога… як це у вас кажуть?.. ні до порога!..
Передні, слухаючи, криво всміхалися. А офіцер теревенив далі:
— З большевизмом покінчено назавжди. Тепер ви довіку під рукою Великої Німеччини. Врахуйте цей історичний факт. Все інше скаже перекладач, мій помічник.
Перекладач, молодий хлопець, теж у німецькій формі, з жовто-блакитною стрічкою на лацкані, вийшов наперед, торкнувся пальцем невеличких вусиків, різко заявив:
— Про Совєти забудьте. Капут Совєтам. Настроюйте мислі на новий лад. Чим скоріше, тим краще для вас. Всі розпорядження німецьких властів виконувати вчасно і точно. Ясно я кажу?
— Ясно, — прогули в натовпі.
— Ото ж бо! — підхопив перекладач. — А хто не виконає — путівку на той світ одер-жить! Без тяганини. Ясно?
— Ясно!
— Чудово. Ми з вами добре порозумілися, — цинічно вів далі перекладач, — Коли потрібна буде нам якась скотина чи зерно — віддавайте, не задумуючись, з радістю. Гадаю, для своїх визволителів ви не пожалієте добра. У найближчі дні буде у вас нова власть, при-значимо нового коменданта поліції, старосту. Як тільки дізнаємося, що хтось дасть притулок втікачам-убивцям, бродячим бандитам, невідомим людям, нещадно скараємо на смерть. А тепер — розходьтеся!