Хтось встає з підлоги, наближається до мене. Це Гриць.
— Ми думаємо напасти на Онопрія, — шепоче мені на вухо. — Як поведе нас через горби до Дніпра…
— Він же озброєний, — кажу я йому, — а у нас навіть палиці нема. Перестріляє вас, як ягнят.
— А що ж робити?
— Подивимось. Може, скористаємось тим "фокусом" з! схожістю Сергія з Васильком. Адже німець прийняв Сергія за Василя й не записав його. От що, Грицю, поклич-но до мене Сергія. Разом утрьох і порадимось, як бути.
…Хтось грюкає у двері. Думки розлітаються, мов сполохані птахи.
— Пане вчителю! Спите?
— Чого вам? Дайте спокій.
— Хе-хе. Переживаєте? Спіть, спіть. Раненько в путь. Да-а-а-а-ле-ка стежка, пане вчи-телю! Цікаво, що ви тепер будете говорити своїм горобенятам? Хо-хо! Доведеться й вам пе-рефарбовуватися, бо інакше — чик-чик! Он як! А то — совість, совість! Який з неї наїдок, з совісті? — злорадствував за дверима Онопрій.
— Ви все висловили, Онопрію?
— Все, все, звиняйте. Спіть, пане вчителю! Хе-хе…
Знову відходжу до вікна. Місяць падає за обрій. Не засну, але й думати вже не в силі: тривога, немислима тривога за дітей. На що покластися, на кого? Якби сам або з дорослими, а то ж недосвідчені, неоперені… Рішучі, завзяті, проте чи я маю право давати їм наказ у цій смертній ситуації?
Незабаром світання. Що буде? Що буде?..
Вранці "комендант" зчинив гуркіт. Злий, невиспаний, він тупцює біля дверей, кричить:
— Хутчій, хутчій! Окрім вас у мене роботи прірва! Не спати через вас, песиголовців! Нема дисципліни, пане вчителю!
Вихованці юрмляться біля дверей. Я не бачу поміж ними Сергійка Кременя.
"Комендант" стоїть біля дверей зі списком, вигукує прізвища, імена. Я виходжу останнім. Онопрій уже пішов до гайку, діти за ним. Я оглядаю клас. Порожньо. Кілька шух-ляд, шафи біолоґічного кабінету. Певно, Сергійко сховався там. Останній іспит. Хто його тримає, я чи діти?
— Сергійку! Обережність, — шепчу я в простір кабінету. — Синку, я люблю тебе і вірю в тебе.
Мовчання. Лише серце гупає в груди.
— Пане вчителю! Я чекаю. Що, жаль розлучатися зі школою? Хе-хе. Крашу дадуть нові хазяї, якщо слухняненькі будете!
Діти дивляться на мене. Що я скажу, що відповім бридоті? Я виходжу надвір і не гля-нувши на зрадника, його нема. Трухляк, що відгонить смородом. Треба минути, обійти, пе-реступити.
Онопрій проходить поміж дітьми, обмацує хлопців: певно, страхається прихованої зброї. Вони сахаються від нього. Зрадник гидко лається. Ось він зриває з плеча Толика фут-ляр з кобзою.
— Що це? — вишкірює зуби. — Що за ружжо? А, бринькалка? Ну, тепер вже не пона-добиться. В рейху будеш на піянінах грати чи що там у них. Мужицьку музику забувай!
Толик огидливо вириває кобзу з його рук, тремтячими пальцями застібає ґудзики фут-ляра.
— Юда! — виразно чується з гурту дітей. — Продажна шкура!
— Гей ви! — ричить Онопрій, клацаючи затвором карабіна. — Я вам покажу юду! Задрипанці, байстрюки! Краще на свої колеса огляньтесь! Учора були піонерами, а завтра — гітлерюґенди! Нічого, нічого, — "хайль" кричати навчитесь не згірше "будь готов"! Ану, марш вперед, босото вошива!
— Не зачіпайте його, діти, — кажу тихо, спокійно. — Скажена собака кусається. Ходімо.
Йдемо горбами до Дніпра. Можна було б шляхом, але Онопрій, певно, соромиться од-носельчан: веде ж на глум ворогам учнів-сиріт та їхнього вчителя.
Діти пригнічені, насторожені. Оглядаються, дивляться на мене, на "коменданта". Він підозріло примружує очі, киває на карабін.
— Пане вчителю, скажіть своїм соплякам, щоб мали розум. Я тримаю на мушці вас — персонально! Хе-хе! Ясно?
Я мовчу. Діти теж не обзиваються, йдуть, дивлячись під ноги.
— Перестріляю як цуценят, — бубонить Онопрій у мене за спиною. — Ось маю ще ав-томата, окрім карабіна. На всіх вистачить.
Відчуваю, що йому страшно. Він заспокоює себе погрозами. Вступаємо у віковий ліс. Зривається холодний вітер, з заходу пливуть сірі, покошлані хмари. Дерева глухо гудуть, розхитують верховіттями, ніби збираються полетіти, зрушити з місця, втекти.
— А взагалі, правду кажучи, — варнякає Онопрій, — не розумію я вас. Така доля випадає — в Європі побувати, стати вчителем у німецькій школі. І цим голодранцям відкриті всі дороги, а ви комизитеся. Чого, хотів би я знати? Чого тут жаль, у цій вошивій Україні? Ні культури, ні житла справжнього, ні харчу путнього. А там, що не візьми — дороги, машини, заводи — культу-у-ра! Можна поїхати в Америку, в Францію! Не життя, а роман!
Шелестить багряне листя під ногами, пахне дитинством, казкою, дихає несказанним духом ніжності. Тернові кущі чіпляються за рукави, не пускають. Діти на ходу обривають сизі ягідки, жують. Я теж пробую. Терпкий сік холодить язика, чомусь до очей підступають сльози. Онопрій хихоче:
— Нічого, звикнете до чужого, стане своїм. Головне, пузо сите, є якась шкура на тобі, є затишок. Все інше — забобон, бабині казки.
Берези гублять барвисті шалі свої. Їм не жаль тих втрат, бо мають нескінченне, неви-черпне багатство: вітер, простір, землю, дощі, зорі, сонце. Знову витчуть пишне убрання…
Біжать, поспішають дерева, розкошлують довгі віти, обнімають ними рідні лиця дітей. З жалем відпускають, залишаються позаду. Ми входимо поміж горби. Звідси півтора кілометра до дніпровського урочища Пшенишного, де причалено дебаркадера. Там німецький річковий пункт гестапо, там нас повантажать на пароплав і повезуть до Києва. А потім — поїзд, Німеччина.
Високі піщані дюни, вкриті лозами. Вітер порошить піском, сліпить очі. Зненацька дзвінкий, схвильований голос, ніби з неба:
— Руки вгору!
На горбі — Сергійко. В його руках наган, спрямований на Онопрія. "Комендант" скам’янів. Мить, розтягнута навіки.
— Ану кинь! — кричить Оиопрій, отямившись. — Кинь наган, сопляк! Кому кажу?
Сергійко сунеться вниз по піску, рука його тремтить, але очі палахкотять вогнем мужності.
— Кидай карабіна, бо стріляю! Кидай!
Громом відлунює постріл. Кричать діти. Хто перший стріляв? На грудях Сергійка розпливається червона пляма, наган падає на пісок. Тиша. Чи я оглух?
Василько кидається до брата, вихоплює нагана. Очі в нього, як дві блискавиці. Знову грім, і підтятий дубок лягає поруч з першим. Я розриваю полон закляклості, вихор ненависті несе мене назустріч чорному погляду смерті.